Пуща-Водиця очима краєзнавця: сторінки історії та сучасність

Джерело

Щоб дізнатися краще таємниці одного із найчарівніших куточків нашого міста, «Вечірній Київ» зустрівся з відомим київським краєзнавцем та шанувальником старовини Антоном Коробом, який розповів цікаві факти з історії цього дачного містечка.

— Як давно Ви захоплюєтесь дослідженням історії нашого міста?

— Моє захоплення Києвом розпочалося, мабуть, раніше, ніж я почав читати. У дитинстві мені подобалося роздивлятися книжки, пов’язані з історією міста та фотографії. У шкільні роки читав багато книжок, які міг знайти вдома чи у бібліотеці. Також, з нетерпінням чекав виходу нового випуску газети «Київські відомості», що видавалася у період з 1992-2010 роки, де була спеціальна рубрика «Киев теперь и прежде», яку вів відомий історик та краєзнавець Михайло Кальницький.

— Коли ви розпочали свою діяльність, як гід?

— Свою першу екскурсію я провів на громадських засадах ще коли був старшокласником, спеціально для директорів шкіл Житомирщини. Потім часто «показував» місто друзям та знайомим, тривалий час вів персональний блог Live Journal, згодом «переїхав» у Facebook. Однак, на комерційній основі, екскурсії я почав водити лише у 2019 році.

– Як виникла ідея екскурсії «Дачна Антантида», присвячена Пущі-Водиці і чи є якісь особливості?

– Особливість маршруту Пущею полягає у досить великих відстанях між об’єктами, до яких часто доводиться йти мовчки. Боявся, що такі великі паузи можуть вплинути на загальне сприйняття та враження у людей, однак, потім зрозумів, що ці паузи чудово доповнюють туристичний маршрут, дозволяючи людям насолоджуватися красою природи, що їх оточує та відпочивати від шуму великого міста.

— Звідки походить назва Пуща-Водиця?

— Назва місцевості походить від складення двох слів: Пущі, що означає «густий ліс» та назви річки Водиця, яка, на жаль, висохла ще у XVIII столітті. У пресі можна часто зустріти твердження, що Пуща-Водиця була відома ще з княжої доби, начебто у цих лісах були мисливські угіддя князів. Однак, ця версія не підкріплена літописами. Перші офіційні згадки місцевості з’явилася приблизно у 1570-ті роки у офіційних документах королів Польщі, серед яких відома грамота Короля Сигізмунда-Августа 1571 року.

— Коли розпочалася «золота доба» Пущі-Водиці?

-Бурхливий розвиток місцевості розпочався лише наприкінці ХІХ сторіччя, коли за ініціативи київського купецького старости Миколи Чоколова, який у 1888 році запропонував організувати дачне поселення. Ідея була реалізована у 1893 році, коли територію Пущі-Водиці розділили на 7 вулиць, що перетинаються 16 лініями. Місцевість поділили на 600 ділянок, що належали Київській міській Думі. Вона надавала їх у довгострокову оренду строком до 99 років. Розподіл ділянок та основна забудова місцевості розпочалася у 1900-1902 роках та тривала до 1916 року.

-Хто з відомих киян мав дачі у Пущі Водиці?

— Серед відомих киян, які орендували дачні будинки були відомі архітектори Володимир Ніколаєв та його син Іполит, Едуард Брадтман, кравець Яків Каплер, власники цегельних заводів Михайло Ріхерт та Ілля Снєжко, настоятель Церкви Богородиці Пирогощі Арсеній Дашкієв та багато інших відомих киян того часу.

–Окрасою Пущі-Водиці є дерев’яний Храм Преподобного Серафима Саровського. Як саме з’явилася ця унікальна сакральна пам’ятка?

— На початку ХХ сторіччя значну роль у забудові відігравало Товариство благоустрою дачної місцевості «Пуща-Водиця», з ініціативи якого були створені парк, школи та навіть театр. У 1903 році члени товариства звернулися з проханням до тогочасного міського голови, для надання згоди на спорудження православного храму. 10 серпня того ж року мешканці вибрали комітет, а у жовтні — місце для храму на розі вулиць Лермонтовської (нині — Миколи Юнкерова) та 7-ї лінії. Чимало зусиль для розбудови храму доклав голова комітету, купець 2-ї гільдії, гласний міської Думи Олександр Захар’євський. За проєктом церква мала бути дерев’яною, обкладеною цеглою. Будівництво розпочалося у червні 1910 року і тривало до 12 грудня того ж року. У радянські часи церковні будинки зруйнували, іконостас з іконами забрали парафіяни та тривалий час переховували у лісі. Лише у 2000-х роках будівлю церкви реставрували за рахунок коштів парафіян та місцевих мешканців, внутрішні розписи зробив сучасний художник Сергій Вандаловський.

— Говорячи про церкву неможливо не згадати про прекрасний старовинний склеп у мавританському стилі, який за однією з версій є творінням видатного Владислава Городецького?

— Авторство Владислава Городецького є припущенням через спільність деяких архітектурних рис з будівлею кераїмської кенаси та мавзолеєм Тишевичів на Байковому цвинтарі.

Цікавою є також історія щодо поховання. За легендою, цей склеп було зведено на кошти юриста Володимира Козакевича, який заповів себе поховати на цій території. Ця версія підтверджується архівними даними, де серед мешканців Пущі-Водиці був зазначений адвокат Козакевич. Однак, у 2007 році, коли вдалося повністю відновити надписи на склепі, історики та краєзнавці почали сумніватися у правдивості цієї історії. На чоловому фасаді зазначено: «Упокій, Боже, душу раби спочилої твоєї». Тобто, виявилося, що у склепі була похована жінка…

-Коли з’явився знаменитий трамвай до Пущі-Водиці?

-Перша трамвайна лінія була прокладена у 1904 році. За свою історію, трамвай майже не припиняв своєї роботи, навіть у важкі для нашого міста часи. До речі, у 1917-1920-х роках, багато хто з киян залишали місто та переїздили до Пущі, тому населення дачного поселення на той момент стрімко зростало. Такі переїзди були зумовлені не лише факторами безпеки, але і метою економії — опалювати невеличкий дачний будиночок було дешевше, ніж розкішні прибуткові будинки у центрі міста.

— Чи є якісь цікаві чи несподівані факти про життя Пущі-Водиці у цей час?

— У 1920 році до Києва зайшли польські війська, які приїхали спочатку на розвідку до центральної частини міста трамваєм з боку Пущі-Водиці. За свідченнями очевидців тих подій, вони дісталися до Хрещатика та взяли у полон червоноармійців. Свого часу цю подію описав у своїй книзі відомий танцівник Серж Лифар, який розповідав історію про те, що це мало не його самого захопили у полон. Думаю, що скоріше за все є вигадана історія. Лифарю просто хотілося пофантазувати, уявивши себе на місці тих подій.

-Як змінилося обличчя Пущі-Водиці у радянські часи?

-З приходом радянської влади всі дачі націоналізували, більшість з них увійшла до складу різних державних та урядових санаторіїв. У цей час були облаштовані також дитячі табори та зони для відпочинку, на жаль, більша частина з них зараз також занедбані… Зокрема і один із найбільш відомих дитячих оздоровчих таборів — «Вогник», що на вулиці Миколи Юнкерова.

-Скільки приблизно дач початку ХХ сторіччя збереглося до нашого часу?

— Усього старовинних дач збереглося близько 50, проте більша частина з них були перебудовані вже у радянські часи. Серед автентичних, на жаль, збереглося не дуже багато і ті занедбані. У 2012 році через пожежу була втрачена розкішна дача Якова Каплера, який чимало зробив для розвитку дачного селища.

За останні 20 років майже у руїну перетворилися старовинні дерев’яні дачі на території готельного комплексу «Прем’єр» та психоневрологічного інтернату…

Кілька років тому невідомі намагалися підпалити інший відомий об’єкт культурної спадщини на вулиці Миколи Юнкерова, 37-а, який вже багато років знаходиться у жахливому стані.

Непогано зберігся будинок на Миколи Юнкерова, 47. Він хоч і пустує, однак знаходиться на охоронюваній території.

Трохи краще виглядає старовинні дачні будинки на вулиці Квітки Цісик, 47 та на вулиці Максименка, 9, що неподалік Третьої лінії. Сусідній будинок на вулиці Максименка, 11, також спіткала гірка доля.

Тому, якщо найближчим часом не будуть проведені ремонтні чи консерваційні заходи щодо збереження цих пам’яток, то їх подальша участь може виявитися трагічною.

–Сумно спостерігати, як за останній час поступово зникають унікальні пам’ятки дерев’яної архітектури Пущі початку XX сторіччя. Деякі громадські активісти висловлюють ідею про необхідність перенесення цих будинків до музею у Пирогові для того, щоб хоч щось лишити для нащадків. Яка Ваша думка з цього приводу?

— Щодо перенесення в музей «Пирогів» — там немає вільного місця… Думаю, що краще залишити на своєму місці, щоб будівлі утворювали комплекс споруд. Важливо зберегти їх у рідному історичному контенті.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»