«У нас в Ірпені люди ховалися від ворожих обстрілів хто де міг. Ми з приватного сектору, тому, як і сусіди, сиділи здебільшого в своїх погребах і підвалах. Для моїх доньок ліжко було з мішків з картоплею. Як ми не вдягалися, але все одно дуже мерзли. Потім додумалися підкладати під ноги пінопласт. Дякувати Богу, нам вдалося вирватися», — розповіла «Вечірньому Києву» Валентина Ситник.
Вона повідомила, що у деяких багатоповерхівках, найстаріших, взагалі підвалів не було. В інших такі, що туди тільки на пузі можна було заповзти. У кого були гаражі, сиділи по ямах. Використовували також цоколі новобудов, в більшості там розміщувалися комерційні заклади. То люди збирали туди всіх кого могли.
«У мене є знайома. Тепер двічі біженка. До нас в Ірпінь вона приїхала з Донецька, де колись співала в опері, а у нас відкрила свою студію, вчила співати дітей та дорослих. То вона в своїй студії переховувала учнів з родинами. Було кілька установ, не буду називати, бо в місті лишилися люди і частково там перебувають, які обладнали бомбосховища і прихистки. Там можна було не лише переховуватися, а ще і поїсти побути з людьми», — говорить Валентина.
За словами Валентини вона з доньками «вискочили» з Ірпеня за першої більш-менш безпечної нагоди — втікли в тому, в чому стояли. Потім була дорога через кордони до Німеччини, яка тривала 5 діб. Справа в тому, що глава сім’ї Ситник вже 10 років працює у Німеччині й нещодавно отримав право на громадянство. А от сама Валентина ніколи до того за кордоном не була. У Польщі прямо на кордоні українців зустрічають волонтери.
«У поляків так все оргвнізовано, що тут тобі візу ставлять, а тут — горяча зупа, потрібні речі. Є все — від вологих серветок до дитячих візочків. Практично скрізь є волонтери, що володіють українською, або польською. Там я перший раз розревілася, аж сльозами вмивалася — чужі люди з таким добром», — говорить пані Валентина.
У Польщі для біженців є все, що потрібно. Фото Валентини Ситник
За її словами, поляки допомогають знайти прихисток, або скористатися можливістю їхати далі. Залізниця по всьому ЄС для українців безплатна.
«Деякі люди просто сідають в потяги та їдуть. Не чула, щоб когось вигнали. Але краще піти до вікна «Інформація». Там треба показати паспорт і хоч на мигах пояснити, що потрібен документ (квиток) на проїзд.
Так з потяга у потяг біженці з Ірпеня дісталися до Швабіш Халля.
«Нам у Німеччині дуже допомагають люди. Незадовго до нашої евакуації з Ірпеня чоловік винайняв квартиру, і, як заведено у німців, вона була абсолютно порожня. Співробітники фірми мого чоловіка бігом занесли у хату меблі і все, що потрібно в будинок, я купила тільки ложки. Поки ми приїхали, були й ліжка, посуд, натягли купу речей дітям. Ми ж в чому стояли, в тому і поїхали», — розповідає Валентина.
Завдяки допомозі німецьких колег свого чоловіка, Валентині пощастило швидко оформити необхідні документи, але, як пояснює вона, держустанови в Німеччині дуже неповороткі.
«Моя подруга живе в Чехії й приймала родичів — біженців з України. Вона розповіла, що просто привела своїх в держустанову, де працює „єдине вікно“, їм на місці проставили візи, зареєстрували місце проживання, зробили медстраховку, виплатили відразу допомогу. Так само працюють і у Польщі — максимально всю паперову роботу роблять в одному місці. Знаходять також і волонтерів, які знають українську мову, що пришвидшує роботу. Нам у Німеччині теж допомагали зареєструвати місце проживання, оформити страховку — це зробили жінки-колеги з фірми чоловіка. Вони всюди дзвонили, дізнавалися, завдяки їм ми все зробили швидко. Проте на співбесіду щодо візи мені з доньками потрібно буде прийти аж 6 квітня. Така ситуація», — розповіла Валентина Ситник.
Вона говорить, що українців, які самі приїжджають, селять у хостелах, і вони доволі довго оформлюють документи: повільно все й сумно.
Німецькі колеги чоловіка Валентини також винайшли й домовилися про навчання дівчат у школі.
«Прийняли їх у школі дуже добре, й їм трохи легше, ніж мені, адже мої дівчатка добре знають англійську. Вчителі також знають англійську, це допомагає спілкуватися. Діти дуже задоволені. Тут є у них додаткові заняття, де навчатимуть німецької мови, але ще знайшлись і волонтери — вчителька, яка викладає англійську, французьку, даватиме уроки, щоб швидше освоїли німецьку мову», — розповіла Валентина.
Швабіш Халль — досить маленьке місто, але неймовірно гарне, древнє, адже за часів Римської імперії тут чеканили римські монети. Регіон багатий, і це не дуже добре для біженців через рівень цін.
«Ми ходімо містом, і я бачу українські прапори у вікнах будинків, біля держустанов. Тут всі знають про російську агресію, співчувають українцям. На площі біля собору Св. Михаїла відбулася молитва в пам’ять українців, загиблих у війні та за дарування миру.
«Вечір у п’ятницю. Люди могли піти пити пиво, відпочивати, але зібралися тут, щоб висловити Україні свою підтримку!» — говорить Валентина.
«Я так хочу додому! Місто стародавнє й красиве, багато приватнх будинків з кущиками й первоцвітами, а я дивлюсь й все про свої клумби та город в Ірпені думаю», — резюмує Валентина Ситник.
«Вечірній Київ» також розповідав, як українці чинять спротив по всьому світу.
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»
Що святкують 31 травня в Україні та світі
МВС показало перші хвилини після атаки рф на Київ з бодікамер патрульних
У Києві через нічну атаку загинула людина, понад 20 постраждалих - МВА
У Києві кількість постраждалих у результаті атаки рф зросла до 90