Проблеми зі сном і постійна напруга: психологиня розповіла про нові скарги киян і шляхи вирішення

Джерело

Кияни все частіше скаржаться на відчуття самотності, погіршення сну, уваги та знесилення. Життя у постійному стресі та невміння відновлюватися призводить до погіршення загального самопочуття, і може спровокувати розвиток різних хвороб.

«Вечірній Київ» розпитав психологиню Київського міського Центру гендерної рівності та членкиню Асоціації екологічної психологічної допомоги Ярославу Попович, як запобігти вигоранню та повернути собі ресурси.

— Як змінився психологічний стан киян, якщо порівнювати перші місяці війни та зараз?

— На початку війни головною проблемою була паніка. Сьогодні вже якихось серйозних панічних настроїв немає. Можуть бути якісь посилення ознак панічних атак, але це швидше виняткові випадки.

Зараз ми перейшли в іншу стадію. Люди все частіше скаржаться на вигорання, стомленість і роздратованість. Загальний фон став агресивний. Люди не лише втомилися, а ще й переживають за близьких, які на фронті. Для них це подвійне навантаження.

Якщо на початку війни можна було почути, що люди активізувалися, було багато адреналіну, то тепер його навпаки не вистачає.

— Чи можливо запобігти цьому?

— Ми працюємо у цьому напрямку, проводимо тренінги, на яких розповідаємо, як не доводити себе до такого стану. Але помічаю, що ми часто запізнюємося з профілактикою. Нерідко я отримую групи, де люди вже мають вигорання.

На мою думку, у кожному колективі, який працює в посиленому режимі, потрібно проводити профілактику як мінімум двічі на місяць. Людям треба дати змогу перемикнутися. Фокусування на якійсь одній або ж багатовекторній діяльності дуже послаблює психічну систему. І наслідки цього ми вже можемо спостерігати.

— Як проявляється вигорання?

— Дуже часто порушується сон. Люди не можуть розслабитися після навантаженого дня. Через це прокидаються вже роздратованими, бо просто не змогли як слід відпочити та відновитися.

Крім того, часто скаржаться на погіршення пам’яті. Усе через те, що люди намагаються одночасно бути залученими у багатьох сферах. І наш мозок починає вивільняти місце для того, щоб зберегти ментальне здоров’я.

У цьому випадку головне не заганяти себе у ще більший стрес. Не пам’ятати абсолютно все — це нормально, тим більше коли живемо у напруженні. Ми можемо допомогти собі, взявши за звичку записувати важливі для нас справи.

— Нещодавно КМДА презентувала результати опитування у «Київ Цифровий». Воно показало, що найбільше киян турбує самотність. Але це не завжди говорить про те, що людину ніхто не оточує. Це, мабуть, більше про внутрішній стан? Чому, на вашу думку, так багато людей відчувають себе одинокими?

— Можна говорити про самотність з точки зору стресу. Наша психічна система реагує на стрес таким чином, що вона починає ізолюватися.

Замкнутися у собі — природно. Але дуже часто люди знаходяться в замкненому стані й не можуть з нього вийти. Ми впадаємо в емоційні стани (наприклад, починаємо плакати) або інстинктивні (постійно кудись біжимо й так далі).

Хоч це і ситуативні реакції на стрес, але якщо вони затягуються на довгий час, то починає посилюватися відчуття самотності.

На одному з тренінгів дівчина сказала, що вона одночасно відчуває провину і самотність, попри те, що у неї є діти та родина. Після початку повномасштабної війни вона стала відчувати провину перед військовими, що сама не воює. Тому і навантажує себе на 200%.

— То виходить, що вона сама себе ізолює від спілкування?

— Так. Ми порушуємо основний закон. Коли ми витрачаємо енергію, ми мусимо її чимось поповнити. Якщо цього не робимо, то працюємо на виснаження. Руйнується не тільки ментальне здоров’я, але й фізичне, адже вони взаємопов’язані.

— Як людям виходити з цього стану? Давати собі відпочинок чи йти до спеціаліста?

— Взагалі наша психічна система влаштована так, що ми самостійно можемо надати собі допомогу. Не треба спиратися лише на спеціалістів.

Якщо вже не справляємось, не можемо керувати своїми емоціями, тоді справді варто звернутися.

Звичайно, краще запобігти цьому. У нас є як мінімум шість каналів, через які ми повертаємо собі ресурси.

— Розкажіть детальніше, що це за канали.

— Перший канал — це тіло. Ми займаємося спортом, рухаємося. Наприклад, прибирання у квартирі теж можна вважати за мініспорт.

Другий канал — це віра. Не тільки релігійна, а й віра у свої сили та можливості.

Третій — соціальна активність, спілкування з друзями.

Четвертий — когнітивний канал. Це схильність людей аналізувати. Вони структурують те, що відбувається, і через мислиннєву діяльність вони шукають виходи.

П’ятий канал — емоції. Наприклад, відвідування театру чи перегляд фільму.

Шостий — уява. Він дуже популярний, особливо, під час реабілітації військових. Можна щось уявляти під час малювання, читання книжки чи якогось іншого заняття.

Найчастіше люди використовують два або три канали та через них витягують себе. Коли виникає стресова ситуація, життя людей часто змінюється. Тому важливо запитати себе, а що давало мені задоволення раніше, і не відмовлятися від приємних дрібниць.

— Іноді люди не дозволяють собі отримувати задоволення, бо відчувають провину за це. Як тоді діяти?

Але ми повинні мати ресурси. Наприклад, коли чоловік телефонує з фронту, ви маєте не плакати, а підтримати його. Або коли він приїжджає на ротацію, то добре було б дати йому позитивні емоції. А якщо ви виснажені на 200 відсотків зі 100, ви просто не зможете цього зробити.

Незначні речі можуть покращити наш стан, але ми часто їх ігноруємо. Наприклад, пропускаємо філіжанку кави, бо немає часу. Заміняємо спілкування з дитиною на те, щоб погортати стрічку новин. Відмовляємося від зустрічей з друзями, бо не до цього, стільки ж подій відбуваються довкола.

Але ці дрібниці потім і складають нашу систему ментального здоров’я. Не можна зневажати відчуттям комфорту, якщо ми маємо на це можливість.

— Те саме опитування показало, що люди після 35 років все менше готові звертатися до психологів. Чому?

— Тому що раніше у нас не було культури психічного здоров’я. Хто такі люди після 35? Я б сказала, що це стосується навіть старших. Вони діти пострадянського або ще радянського часу. Тоді дуже часто можна було почути фрази: «Зберись ганчірка», «Що ти собі дозволяєш» і так далі.

Поняття «депресія» асоціювалося одразу з психіатричними лікарнями. Не було поваги до того, що людина просто може відчувати себе зле. Старше покоління часто просто не розуміє цих процесів. Коли їх особистість формувалася, їм не пояснювали цього всього.

— Як допомогти таким людям? Чи може донька або син змусити батьків сходити до психолога? Чи якщо людина не захоче отримати допомогу, то нічого не допоможе?

— Дуже важко допомогти людині, якщо вона цього не хоче. Вона вважає, що у неї все добре, і їй це не потрібно. Немає мотивації.

Єдине що для старших поколінь я вважаю за можливе, це проведення тренінгів та лекцій в організаціях, де вони працюють. Навіть якщо тематика буде абстрактною, але поміж текстом розповідатимуть про симптоми та шляхи допомоги. Так, можливо, хтось і зацікавився.

Також у Києві працюють над створенням довідників з інформацією, де жителі столиці можуть отримати доступну та якісну психологічну допомогу.

Фото авторки

Юлія СЕРГЕЄВА, «Вечірній Київ»