Про аварію, яка майже 35 років тому сколихнула весь світ, сьогодні звикли згадувати навесні — коли власне й стався вибух на Чорнобильській АЕС. Втім, є ще й інша дата — 14 грудня — яку присвятили вшануванню усіх, хто ціною власного життя і здоров’я у нерівній боротьбі рятував людство від лиха. Саме цього дня у 86-ому завершили будівництво саркофагу над зруйнованим енергоблоком…
Нині відомо, що ліквідаторами аварії були близько 600 000 осіб — від атомників, пожежників та тодішньої міліції до так званих «партизанів» із запасу та медиків. Частина з них — потрапивши під «агресивне» опромінення — у муках загинула у перші дні чи місяці після аварії. Іншим — про героїчні будні біля реактора все життя не дозволяє забути зруйноване здоров’я та моторошні спогади…
«У перші дні ніхто не вимірював радіацію, навіть дозиметрів не було…»
Якову Миронову невдовзі виповниться 83. При знайомстві він одразу наголошує — сам дивується, як після чорнобильського минулого дожив до таких років. Більшість його колег, з якими він був на місці аварії, не переступили й п’ятий десяток… Декого радіація ж вбила у перші дні після вибуху.
У 1986-ому Яків Анісімович очолював 5-ту воєнізовану пожежну частину з охорони Фастова, що на Київщині. Саме рятувальники з Київської області одними з перших виїхали на місце вибуху.
«Коли сталась Чорнобильська трагедія, мені дали команду прибути в управління пожежної охорони. Там зібрали 30 чоловіків з усієї області. Без уточнень розповіли, що трапилось. І скерували на місце аварії. Дорогою один втік — налякався, напевно. Всі інші приїхали на місце вибуху на другий день після аварії, 27 квітня», — розповідає Яків Миронов.
Він пригадує, що спочатку замовчували реальні масштаби трагедії… Не знали рятувальники і про дози радіації, яку отримували у зоні лиха.
«Десь якісь чутки були, але конкретно не говорили. У перші дні ніхто не вимірював рівень опромінення, навіть дозиметрів не було… Та, якби й міряли, очевидно, що показники зашкалювали б. Це вже пізніше приїхали спеціалісти, які почали підраховувати і записувати дані. Важко було. Коли їхали на аварію, ми з хлопцями були переконані, що, як кажуть, „шапками то все закидаємо“. А виявилось, що це світова катастрофа», — каже Яків Миронов.
У Чорнобилі він був до 8 травня. За менш ніж десять днів, йому раптово стало погано.
«Машина „швидкої“ забрала мене в лікарню без свідомості. Так почались мої поневіряння по госпіталях», — розповідає Миронов.
Прийнявши шалену дозу радіації, він провів у лікарняних стінах майже пів року. Каже, що практично щодня давала про себе чути нова болячка. Разом із ним за життя боролись і сотні інших ліквідаторів, частина яких, на жаль, програли цей бій… Якову Анісімовичу дивом вдалось стабілізувати своє здоров’я.
«Мабуть, мене врятувало те, що раніше займався важкою атлетикою. Можливо, здоров’я було міцнішим і готовим до навантажень. Бо це була надзвичайна доза опромінення. Молоді хлопці не витримували, помирали», — пригадує Яків Миронов.
З сумом каже, що відгомін Чорнобилю чує дотепер — у поганому здоров’ї, у моторошних спогадах, у жалі за колегами, яких у буквальному сенсі нищила радіація.
«Пригадую, як мій підлеглий Мальований збирався їхати в Чорнобиль. Я ще так подумав, що в нього двоє діток, кажу, не їдь. А він поїхав, і за лічені дні помер. Дуже шкода… А скільки таких було? Скільки дітей залишились без батьків? Страшно уявити. Важке випробування випало нам, дуже важке», — підсумовує Миронов.
«Хлопці підіймались на дах з лопатами, рахували до 60-ти і повертались назад»
Миколі Силенкові — 62. У 1986 році він обіймав посаду командира відділення в пожежній охороні Фастова. На місце аварії він потрапив не одразу — а вже через три місяці після трагедії. У цей час, каже, ліквідація наслідків вибуху була більш налагоджена. Зрештою, і самі ліквідатори тоді вже знали, з чим мають справу і ретельніше захищались.
«Приїхав в Чорнобиль у липні 86-го. Масштаби ми вже знали, звісно. Але їхати мусили, бо ми були військовозобов’язані. Дружина просила мене залишитись, каже, двоє дітей — одній дитині тоді було тільки два місяці. Вона хвилювалась за мене, бо хлопці постійно вмирали. Але пояснив, що відмовитись не можу і не маю права — треба їхати», — пригадує Микола Силенко.
У Чорнобилі він пропрацював місяць. Був і в Прип’яті, населення якого евакуювали через аварію.
«По телевізору показували Прип’ять — спустошене місто, зупинений транспорт, захисна сітка, грати повсюди, пусті атракціони. Але в реальності все було набагато моторошніше. Нам, військовим, досить стриманим в емоціях, було страшно на це все дивитись. Хотів зробити фото біля Прип’яті на фоні станції. То, цікаво, що я є на фото, а станція так і не проявилась», — згадує Микола Силенко.
Сьогодні, оглядаючись назад, у минуле, пригадує моменти, які найбільше вразили його у далекому 1986-ому.
«Часто собі згадую, як треба було графіт з даху енергоблоку прибирати. Танк, який мав це робити, заглух. То змусили солдати вичищати лопатами — хлопці підіймались на дах, рахували до 60-ти і повертались назад, сподіваючись уникнути агресивної радіації. Бігали, бідолахи, туди-сюди, — розповідає Микола Силенко. — Сьогодні важко аналізувати, які рішення були правильними, а які — ні. Обставини були інші, режим був інший. Але жодне покоління на таке не заслуговує — страшне лихо. Страшне».
Після Чорнобиля, його скерували на тримісячне відновлення — спочатку про наслідки «роботи» у зоні свідчила гіпертонія, біль та ломота у кістках, загальна слабкість. Згодом пережив інсульт та інфаркт…
«Зранку після аварії приїхав лікар, мені поміряли тиск — 200 на 100»
Іванові Павловському — 63. У Чорнобильську зону він потрапив вже у 1987-ому році — туди його скерували одразу після закінчення пожежного училища. Жартує — «просто з корабля на бал». От тільки «бал» мав для нього ледь не фатальні наслідки…
«Я приїхав в Чорнобиль молодим, сильним 30-річним хлопцем. Був переконаний, що мені нічого не загрожує. Мене призначили заступником начальника частини з охорони Чорнобильської АЕС. І поставили завдання відновлювати пожежну частину, яка охороняла станцію. Коли мене вперше привели у будівлю цієї частини, прийняв таку дозу радіації, що пізніше весь одяг „фонив“. Змусили перевдягатись, щоб потрапити у їдальню», — розповідає Іван Павловський.
В Чорнобилі він відслужив десять місяців практично без вихідних. Аж поки не почало підводити здоров’я.
«Буквально перед пуском третього енергоблока — вкінці 87-го — виникла аварія. Понад десять тонн масла витекло із турбіни. І караул (вартові, — ред.), в тому числі і я, виїхали на цю аварію. Люди мусили черпати масло і на тросі відрами підіймати. Зранку після аварії приїхав лікар, мені поміряли тиск — виявилось 200 на 100. Я ще тоді пожартував, що після трьох чарок такого тиску не маю і засумнівався в результатах. Але, на жаль, радіація робила своє. Лікар призначив мені пігулки, і сказав прийти на другий день», — пригадує Іван Павловський.
Однак, ані на другий день, ані на третій — тиск не знизився. Відтак його терміново направили у госпіталь.
«Медик тоді попередив, якщо зараз не почну лікуватись, мене може „розбити“ — тоді так говорили, якщо, наприклад, був ризик інсульту. Після обстеження, вже в госпіталі, сказали, що більше в зону їхати не можу — маю понижений імунітет і є серйозні загрози життю», — розповідає Іван Григорович.
Зізнається, що лише тоді вперше зрозумів, що молодий вік та відмінне здоров’я не врятують від впливу радіації.
«Коли тільки приїхав в Чорнобиль, зустрівся зі співробітником, якого в той час виводили із зони. Спитав в нього, чому їде. Відповів, що має високий тиск. Я тоді ще так жартома йому сказав, мовляв, сачкуєш. Він нічого не відповів, лише так глянув — досі пам’ятаю той погляд, — каже Іван Поліковський. — Життя мене провчило… Коли після Чорнобилю лежав три місяці в госпіталі з тиском, не раз згадував про цей випадок. Соромно було. Обіцяв собі обов’язково попросити вибачення, якщо коли-небудь зустрінемось».
Згодом йому таки вдалось перепросити у свого колеги. Давні знайомі знайшли один одного в мережі Facebook. До речі, саме тоді, коли Іван Павловський разом із іншими ліквідаторами із Фастова готували матеріали і експонати для місцевого музею про учасників ліквідації наслідків аварії.
Відкрили Фастівський музей героїв Чорнобиля десять років тому — здебільшого власними силами та з допомогою волонтерів. Тут зібрали спогади та експонати — від манекенів, одягнених в одяг ліквідаторів та медиків, до масок, шоломів та дозиметрів, які нагадують сьогодні про трагічне 26 квітня 86-го року.
«Усім, хто сюди приходить, я завжди говорю: Чорнобиль — це не лише трагедія. Це подвиг. Це попередження. Це також героїзм — і тут я не про себе говорю, а про тих, для кого ця операція стала останньою. Бо, якщо ми вижили і пройшли це, то маємо обов’язок розповідати про аварію дітям. Аби вберегти їх від маленьких помилок, які можуть спричинити величезні катастрофи», — підсумував Павловський.
P.S. Редакція «Вечірнього Києва» висловлює вдячність і шану всім, хто в різний час долучався до ліквідації наслідків аварії у Чорнобилі. Без Вас та Вашого героїзму світ не впорався б!
Читайте тако — медсестра з Прип’яті розповіла про перших постраждалих на ЧАЕС та випалені відбитки пальців
Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»
Чотири людини загинули, ще троє отримали поранення: з'явилось відео моменту моторошної ДТП у Києві
У Києві підозрюваний у справі про нарколабораторії погрожував гранатою під час обшуку
Козуля, яка під час обстрілу залізла під авто у Києві, отримала поранення. Її госпіталізували - волонтери
Вибух на поштовому терміналі в Києві кваліфікували як теракт