Ніколи не працю в поганому настрої, бо вірю, що прикраси несуть в собі енергетику: історія київського ювеліра

Джерело

Мріяв стати президентом

«Диною я мріяв бути президентом. Про щось простіше я навіть і не думав. Але як то кажуть життя з часом поставило мене на місце… У свої 14 років я вже почав шукати собі роботу і знайшов. Як сьогодні пам’ятаю, кажу татові — мені потрібен новий одяг. А він мені каже — зароби гроші й купи. Я кажу, хто ж мене візьме на роботу — я ще малий? А він каже, якщо ти погоджуєшся на будь-яку роботу, то я знайду тобі її. В решті решт я влаштувався поштарем. Мені було дуже важко і складно, я пропрацював на цій роботі лише два дні й зрозумів для себе як складно заробляти ці кляті гроші. Потім я почав займатися спортом. Обрав для себе карате. Звичайне захоплення переросло у професію й з часом я став тренером. І все б було добре, якби не одне „але“. Спортивний заклад в якому я тренував дітей закрили. Я не захотів розвивати свою спортивну кар’єру і почав шукати щось інше. Де я тільки не працював та з часом теж зрозумів, що я рухаюсь в хибному напрямку», — розповідає Віталій.

Зустріч, яка змінила життя

«Після енних невдалих спроб у пошуках себе я випадково зустрів людину, яка розвернула моє життя на всі 180˚ градусів. Це мій вчитель з ювелірного мистецтва — Володимир Терехович. Він просто під час звичайної розмови запропонував мені спробувати себе у цій галузі. І я задумався й згадав, як ще дитиною був дуже творчим, любив малювати, відчував кожну лінію, кожен відтінок фарб і малював разом з мамою. До слова вона пише картини маслом. А ще недалеко від мого будинку, була творча майстерня. Там працювали скульптори, художники. Коли мені було років 6-7 я приходив туди, сідав десь у куточку і тихенько годинами спостерігав за процесом роботи. Мене це так захоплювало… І я погодився на пропозицію Володимира Тереховича. До того ж малювати я вмію, 3D-моделювання в моїй голові працює й створювати прикраси це цікаво. Й взагалі мені здається зустріч з вчителем як то кажуть не випадкова. З часом він навчив мене різних технік та тонкощів ювелірної справи. Я відчув, що це моє і, що я нарешті зайняв свою нішу», — коментує ювелір.

Чоботар без чобіт

Віталій каже, що не дивлячись на те, що сам він майже 20 років виготовляє прикраси, вважає себе чоботарем без чобіт. Мовляв, всю душу вкладає в вироби для своїх клієнтів, а на себе вже не залишається часу.

«Коли я сідаю за верстак, я забуваю про все. Я думаю лише про прикрасу, яку я виготовляю. Працюю над кожною деталлю. Час настільки не помітно плине, що я можу сісти за роботу, приміром, о 6 ранку, а встати о 2 ночі. Можу всю ніч працювати. Я забуваю поїсти або попити кави. Я увесь сконцентрований на справі. Вона вимагає від мене особливого терпіння. Якби я не працював у цій сфері, я б і не знав, що я можу бути таким наполегливим, сконцентрованим, виваженим та перфекціоністом», — каже Віталій.

Мій секрет — я ніколи не працю в поганому настрої. Я вірю в те, що прикраси несуть в собі енергетику чи то позитивну, чи негативну. Моя мета наповнювати їх лише позитивною енергетикою. І знаєте, у мене це добре виходить. Я почав помічати, що деякі мої клієнти, яким я вже виготовляв прикраси приходять до мене і кажуть: ось я знайшов на такому-то сайті прикрасу, яка мені сподобалась, купувати там не хочу, хочу принципово з ваших рук. Все, що ви виготовляли до цього наче несе в собі теплу енергетику, працює як талісман. Я був приємно вражений від почутого. Я не чаклун, я просто майстер, але на жаль для себе я не зміг створити справжній талісман. На мені немає жодної прикраси. Я намагався зробити щось і для себе, але чомусь зі мною ця «магія» не працює».

Про свою першу ювелірну прикрасу ювелір згадує з ностальгією.

«Моя перша ювелірна прикраса, наче перше кохання. Пам’ятатиму цю річ завжди. І хоча це просто срібляний ланцюжок, для мене ця річ цінна», — згадує ювелір.

Народився у сорочці

Бували в житті моменти, які майстру згадувати боляче…

«Коли мені було років 5, я зі старшим братом та батьками поїхав відпочивати у наметах на Азовське море. Пам’ятаю, як батьки купили надувний матрац. Тоді, в той час це було в дивину. Ми звісно, як малі діти не могли його поділити між собою, але зважаючи на те, що брат старший він першим пішов купатися на матраці, а я довго сидів ображений на пляжі, чекав і плакав. Потім, коли брат накупався і віддав мені його я заплаканий ліг на матрац і поплив. Біля берега було дуже людно і не комфортно, тож я вирішив заплисти трохи далі. Приємний шум моря та легкі, прозорі хвилі в мить мене заколисали. Я відчував таку безтурботність і заснув. Тим часом мене віднесло у відкрите море. Коли я прокинувся побачив, як видніється маленький берег десь на горизонті. Тоді я раптово подорослішав. Я пам’ятаю, цей тваринний страх, мені хотілося думати, що це лише кошмарний сон і я ось-ось прокинусь, а поруч мама, але це була реальність. Я гріб своїми маленькими долонями щосили, які тільки могли у мене бути, я кликав на допомогу, але мене ніхто не чув», — розповідає Віталій.

«Я кричав ледь не втративши голос, я плакав і кликав маму, тата, кого-небудь. Я боявся, що помру і мене більш ніхто не знайде і я назавжди буду належати морю. Але мені пощастило, напевно, у мене є ангел, який мене оберігає, або якась важлива місія. Про таких, як я кажуть народився в сорочці. На щастя пропливав катер, мене побачили й врятували. Потім з’явилася інша проблема — це знайти мою родину, але слава богу моїх батьків знайшли й передали їм. Я дуже довго відходив від цієї ситуації. Проте не дивлячись на цей інцидент, з часом я навчився плавати й у мене немає страху до води. Були ще випадки коли мене ледь не вбило струмом на роботі й коли я випав з 5 поверху. До речі, коли я випав з 5 поверху, це було по необережності на будівельному майданчику. Мене врятувало тільки те, що я встигнув вчепитися руками за металевий канат. Усі ці випадки неможливо забути».

«Бувають замовлення за, які принципово не берусь»

«Практично усі мої замовлення нестандартні. Я намагаюся робити унікальні прикраси. Мої клієнти інколи приходять до мене і кажуть, зроби прикрасу на власний розсуд. Я постійно спілкуюся зі своїми клієнтами, намагаюся створити для них щось таке, що підкреслювало б їх натуру, індивідуальність, або щось дуже символічне пов’язане з їх професією. Приміром кулон „Зуб“ з білого золота та діамантами для дантиста. Але і не без консервативних замовлень та навіть такі вироби я намагаюсь робити з родзинкою. Бувають замовлення за, які я принципово не берусь. Якщо там є техніки, з якими я не працюю, або ця прикраса вимагає інакшого обладнання, то я про це завжди кажу клієнту. На першому місці якість та чесність», — каже експерт.

Ювелір зізнається, що любить працювати з білим золотом, діамантами та сапфірами. Проте якщо він працює зі сріблом чи іншими металами на якість це ніяк не впливає.

«У мене є дуже дорогі замовлення, проте я можу для бабусь, наприклад полагодити якусь прикрасу безплатно. Якщо говорити про прикрасу на виготовлення якої у мене пішло найбільше часу, то це чоловічий браслет „Casino“. Я виготовляв його пів року. На весь світ разом з моїм браслетом їх існує 22», — запевняє експерт.

Майстер наголошує, що найбільше захоплює в його роботі це щасливі посмішки вдячних та задоволених клієнтів, а своїх учнів він навчає бути уважними до деталей та терпеливими.

«Потрібно розуміти, що за кожною гарною зовнішньою оболонкою ювелірної прикраси, як і в балеті стоїть роками напрацьована майстерність і клопіткий труд. Без помилок не можливо, головне їх вчасно виправляти. Подекуди їх буває енна кількість, і тут головне бути стриманим. Скільки б не було невдалих спроб, треба перероблювати поки не буде результату, який вас влаштує. Я навчаю своїх учнів не тільки різних ювелірних технік, а й моральній складовій. Клієнти, які до мене прийшли один раз повертаються в друге, третє, з деякими я працюю вже понад 10 років. Така вдячність і довіра до мене, як до майстра мотивує та надихає», — підсумовує Віталій.

Вікторія ГРЕБІНЬ, «Вечірній Київ»