«Ми повинні належним чином вшановувати наших лицарів-військових», — Тарас Компаніченко

Джерело

На самому початку концерту у Національному музеї книги та друкарства в Києво-Печерській лаврі, Тарас Компаніченко поділився досить чутливою інформацією.

Він сказав, що чимало військових у своїх заповітах написали, щоб їх в останню путь проводжали під спів «Хореї Козацької.

І так, нажаль вже сталось з Романом Ратушним, Данилом Денисенком, Ярославом Отроком, Данилом Мельником і список прізвищ кращих синів України можна продовжити.

Оскільки концерт-присвята проходив у День вшанування пам’яті загиблих військових, то Тарас Компаніченко відповів тим, хто його запитує, чому він не відмовляється співати на похованнях.

«Ми повинні належним чином вшановувати наших лицарів-військових.У мене брали інтерв’ю і запитували про те, що ми граємо на похованнях наших героїв. У такий спосіб ми показуємо, що ціла українська спадщина. Це вся українська культура віддає шану полеглим героям чи героїням», — зізнався кобзар.

Рідні та військові просять заграти старовинні українські твори. На думку Компаніченка це підіймає цілий пласт культури, який показує її спадкоємність, тяглість історії та державності.

Разом з гуртом «Хорея Козацька» виступили й піаніст Павло Лисий та скрипаль Кирило Стеценко. Українська класика і модернова музика мають вити на передній план, адже вони досі довго були на маргінесі, вважає Компаніченко. Кобзар сподівається, що несправедливо забуті композитори та автори творів будуть презентувати українську культуру у світі.

Концерт-реквієм був наповнений церковною музикою та піснями українських військових початку 20 століття, а також творами, написаними самим кобзарем вже під час російсько-української війни.

Наприклад, «Савур-могила» (що означає спільна, тобто братня могила). Твір, який Компаніченко почав писати у селищі Щастя на сході. Сьогодні кобзар прийшов з квіткою соняшника на сорочці й згадав своїх побратимів та друзів, які виходили з оточення в Іловайську, 9 років тому, саме через такі соняшникові поля. Дехто з них, наприклад, Данило Мельник, кобзар і військовий, загинули під час широкомасштабного вторгнення.

Жоден з концертів чи просто виступів Тараса Компаніченка та «Хореї козацької» не повторюється. Є твори, які звучать на прохання тих, хто приходить на концерт, є композиції, як, наприклад на вірші Василя Стуса, «Розпросторся душе моя…», яку знають ті, хто у залі на концерті та часто співають разом.

«Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня,
марно, невіре, ворожить –
молода чи поважна».

А є й композиції, які тривалий час значились просто, як «народні пісні», хоч були або церковними й написаними в Україні кілька століть тому, або їх авторів просто приховували при радянській владі. Щоб мати змогу співати, скажімо пісні Січових Стрільців.

Отак у дні війни всі ці слова і музика вийшли на передову з військом, щоб підтримати бойовий дух. Так вони підтримують сили тих, хто в тилу.

До слова, Національний музей книги та друкарства знаходиться у Києво-Печерській лаврі, якраз за Успенським собором. Сьогодні крізь його відчинені вікна українські духовні пісні та музика військової звитяги були чутними навколо. І наповнювало душу впевненістю у Перемозі.

Днями в Київській муніципальній академії музики вшанували пам’ять випускника 2022 року, скрипаля Давида Якушина, який 40 днів тому загинув під Кремінною на Луганщині.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»