Джерело: Facebook-сторінка автора
Стамбул здивував своєю “нечорнобілістю”. Виявилось, що попри апріорі неприйнятні умови та “хотєлки” росіян, з ними можна говорити. Говорити напряму, без посередників. І навіть домовлятися про вкрай важливі речі, як от найбільший обмін полоненими від початку великої війни.
Можна спокійно озвучувати свою позицію і вислуховувати позицію ворога, навіть якщо вони є протилежними. Можна шукати точки дотику навіть там, де їх здавалося немає і не може бути. І це однозначний плюс. Бо домовлятися про умови завершення війни потрібно буде саме з росіянами. Попри всі їхні варварства, злочини та фантомні мрії про відновлення імперії. Якщо звичайно не розглядати українську місію, як знищення/демонтаж росії за будь-яку ціну.
І тут Стамбул ставить нас на фундаментальне світоглядне роздоріжжя. Бо активну фазу війни вірогідно завершить встановлення динамічного балансу сил на фронті, до якого ми активно рухаємося. Щойно в нас (і в росіян) вистачить дронів та дронарів, аби перетворити лінію бойового зіткнення на 15-20 км випаленої землі – мертвої зони, на якій моментально знищується все, що рухається – війна втратить будь-який сенс. А до ударів по тилу, як це не прикро визнавати, ми призвичаїлися. І навіть кілька сотень шахедів щоночі не змінять перебіг війни. До речі, як і наших дальнобійних дронів.
Питання, що буде, коли ЛБЗ стабілізується, оскільки жодна зі сторін буде нездатна скільки-будь суттєво просунутися вперед? Чи увійдемо ми остаточно в парадигму Першої світової, коли результат війни визначався не успіхами на фронті, а стійкістю системи в тилу? Бо економіки обох країн алярмують про вірогідність стагфляції вже цього року. А це означає, що “сита війна” добігає кінця – і широкі верстви населення (а не тільки сотні тисяч, тих хто наразі у шанцях) ризикують довідатися на власному досвіді, що таке справжній тягар війни, про який ми лише читали у книжках та дивилися в кінофільмах.