Джерело: Facebook-сторінка автора
Чогось учора мені згадався той самий стадіон, на якому так або інакше, але ми всі були присутні в квітні 2019 року. Сцена. Софіти. Мікрофони. Один з двох піклувався про державу, чудово розуміючи, що буде далі, а іншому було пох@й.
Один розумів, що електоральні настрої не на його боці і все ж таки намагався витягнути це протистояння, бо за його спиною країна, в якій війна, а іншому все одно було пох@й. Бо ті самі настрої вже фактично гарантували йому перемогу на виборах, і що би він не сказав, як би не намагався образити опонента, викидаючи купу домашніх “заготовок”, він нічим не ризикував.
Навіть якщо би замість себе поставив власну картонну фігуру, все одно отримав би свої сімдесят три відсотки. Бо вся країна була заліплена білбордами із обіцянками кінця різних епох, сотні тисяч авто по усіх містах та селах України хизувались зеленими наліпками і народу банально вимкнули мозок замінивши здатність думати, фразою “хоч паржом”.
В це важко повірити, але бумеранг, пролітавши десь шість років, повернувся. І учора вже Трамп мав усі карти на руках і фактично знущався над президентом України, який в свою чергу намагався пояснити скільки горя нам принесли окупанти і несуть щодня. Трамп знущався, нічим фактично не ризикуючи. Війна ж не у нього? Його армія наймогутніша та найсучасніша в світі. Чим він ризикує?