Позначка: Історія

Джерело

Церква розташовувалася на вулиці Притисько-Микільській, 4 (нині територія військової частини). Точну дату побудови встановити складно, але відомо, що наприкінці XIV ст. тут був засновний домініканський монастир.

При ньому в 1610 році збудували і освятили як костел майбутню Петропавлівську церкву, проте до 1640 року його неодноразово перебудовували.

Монастир пробув у Києві не дуже довго, після припинення польського панування над містом в 1648 році домініканців вигнали, монастир зруйнували, а костел пограбували.

Будівля костелу, однак, залишилась і наприкінці XVII ст. в ній навіть облаштували шинок. Проте його статус швидко змінився і вже в 1691 році будівлю було освячено як православний храм.

Церква продовжувала діяти до 1930-х років і була закрита радянською владою, а вже в 1935 році вона була повністю знесена, попри унікальність архітектури та історичне значення для столиці України.

Михайло ЗАГОРОДНІЙ, «Вечірній Київ»

Джерело

Недалеко від станції метро Видубичі є Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир. Як з’явилася його неофіційна скорочена назва – Видубицький? Для цього потрібно повернутися до ще дохристиянських часів. Ця історія згадується у Несторівському літописі «Повість минулих літ».

На території Володимирської гори є урочище, яке колись місцеві жителі називали «Чортовим беремищем». Там колись стояло язичницьке капище з дерев’яною фігурою Перуна, повелителя грому й блискавки, із золоченим шоломом та срібними вусами. Свого часу князь Володимир, якому й випало хрестити Київ, задля язичницької еліти запровадив язичницький пантеон богів, серед яких зокрема були Перун, Дажбог, Стрибог та Велес. Проте його пріоритети змінилися, тому заради зміцнення престижу держави та покращення стосунків з Візантією, з якою Русь і так мала найтісніші зв’язки, вирішив провести у 988 році Хрещення Русі. Під час самого Хрещення християни особливо не панькалися з язичницькими ідолами. Дерев’яні статуї просто повалювали, деяких тягли до Дніпра та кидали до води. Перун не був винятком. Тим яром, де зараз пролягає траса Київського фунікулера, його і стягли вниз, на Поділ, і пустили у Дніпро. Кияни бігли берегом річки, нажахані тим, що відбувалося, плакали й просили: «Видибай, Боже, видибай!». І нібито почувши їхні молитви та прохання, Перун з’явився з дніпровських вод біля того місця, де потім було побудовано Видубицький монастир.

Що писав Іван Нечуй-Левицький про Володимирську гірку та інші цікаві факти у випуску podmast у супроводі пані Владислави Осьмак.

Минулий подкаст був присвячений історії Замкової гори.

Детальніше про подкаст

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Джерело

Відомий публіцист, перший в незалежній Україні заслужений журналіст Віталій Карпенко не потребує особливого представлення. Адже він 15 років (з 1985 по 2000 рік) був головним редактором «Вечірнього Києва». Саме за його керівництва газета стала надзвичайно популярною серед киян, а її тираж сягнув з 200 до 576 тисяч примірників.

За часів горбачовської перебудови та у 1990-х роках демократичну, гостру «Вечірку» буквально передавали з рук у руки. Причому видання стало улюбленим не тільки серед киян. Газету виписували в областях, читали в столицях республік СРСР та в діаспорі за кордоном. «Вечірка» першою серед українських видань Компартії почала критикувати спецгодівниці, привілеї партійно-державної номенклатури та відкрила правду про масові поховання у Биківнянському лісі під Києвом.

Під керівництвом Віталія Карпенка у газеті починали працювати багато талановитих, молодих журналістів, що згодом стали головними редакторами популярних видань. Сьогодні народному депутату Верховної Ради першогого скликання (1990 – 1994 рр.), автору понад 30 книжок і підручників Віталію Опанасовичу 79 років. Але він і сьогодні продовжує писати, хоча зізнається, що не так швидко, як раніше. Напередодні 115-річчя «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко, якого в молодості називали бульдозером за неймовірну працездатність, поділився спогадами про минулі часи роботи в газеті.

«ВЕЧІРКА» ТОДІ ПЕРЕЖИВАЛА КРИЗУ, СПІВРОБІТНИКИ СТРОЧИЛИ ОДИН НА ОДНОГО КЛЯУЗИ»

— Віталію Опанасовичу, коли в 1985 році перший секретар Київського міськкому Компартії України Юрій Єльченко запропонував вам очолити «Вечірку», ви одразу погодились?

— Я був відповідальним секретарем в журналі «Комуніст України», потім мене призначили інструктором сектору преси відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, де я пропрацював п’ять років. Суцільна бюрократія, догматизм, преклоніння перед керівництвом, лицемірство – все це не поєднувалося із творчою натурою. Тому, коли Юрій Миколайович Єльченко запропонував мені обійняти посаду головного редактора «Вечірнього Києва», погодився з величезним задоволенням. Я мріяв повернутися в журналістику, в якій працював ще зі школи. До того ж починалася горбачовська перебудова, гласність, демократизація…

Тож я із радістю пішов на редакторську роботу, хоча «Вечірка» тоді переживала кризу, співробітники строчили один на одного кляузи в усі інстанції. Завідувач відділу агітації та пропаганди Леонід Кравчук сказав мені на прощання напутнє слово та подарував традиційний портфель, що символізував тоді нову кадрову посаду.

— І як вам вдалося подолати проблеми, що склалися в газеті?

— Колектив був дуже складний, але мені дали карт-бланш у кадрових питаннях. Проте звільняти я нікого не став. Сказав, що кожен співробітник може в будь-який момент прийти до мене у справі, а всі проблеми, що виникатимуть, будемо обговорювати відкрито на робочих нарадах. Через кілька днів заходить до мене одна жінка з відділу листів і починає захлинаючись розповідати, що заввідділу неправильно керує, а нового редактора критикує. Я її перебиваю: «На літучці, коли всі зберуться, розповісте». Однак на нараді вона промовчала, але я нагадав: «Здається, ви щось хотіли сказати». Та у відповідь: «Ні, нічого». Все швидко зрозуміли, про що йде мова. Більше до мене ніхто з кляузами та нашіптуваннями не заходив.

— Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький на публікації у «Вечірньому Києві» реагував?

— Номер ще тільки друкувався, а редакційна машина вже везла у міськком і ЦК сигнальні екземпляри. Там свіжий номер уважно перечитували, підкреслювали найбільш важливу інформацію та клали Володимиру Васильовичу на стіл. До речі, потім цю газету читала дома його дружина Рада Гаврилівна.

Щербицький часто реагував на наші публікації. Одного разу ми надрукували маленьку замітку про те, що в кіосках «Союздруку» немає обіцяного розміну монет для телефонів-автоматів. Тоді якраз проходив з’їзд Компартії України, і Щербицький прямо там дав прочуханки міністрові зв’язку: «Хіба таке може бути? Люди не можуть зателефонувати, щоб висловити свою підтримку з’їзду». На наступний день всі кіоски були завалені двокопійчаними монетами.

«ПІСЛЯ ПУБЛІКАЦІЇ ПРО СПЕЦАТЕЛЬЄ «КОМУНАР» ЛЮДИ ДОВГО ТУДИ ХОДИЛИ Й ЗАПИТУВАЛИ: «ЦЕ ТУТ ДЕШЕВІ ШАПКИ ДАЮТЬ?»

— «Вечірка» першою серед партійних видань почала писати про номенклатурні привілеї. Як таке взагалі вдавалося друкувати на сторінках газети міської організації КПУ, адже цензуру тоді ще ніхто не скасовував?

— У всіх радянських редакторів була брошура «Перелік відомостей, заборонених до опублікування у відкритій пресі». Вона постійно доповнювалася новими інструкціями. У 1990 році ми цю брошуру спалили у дворі редакції «Вечірки». Так журналісти відзначили скасування на законодавчому рівні цензури в СРСР. Пізніше дуже жалкував, коли доводилося на пальцях пояснювати своїм студентам, що то був за перелік.

Звичайно, що у роботу «Вечірки» втручався парткомітет, якому ми підпорядковувалися. Втім, статті про незаконні пільги, спецрозподільники з дефіцитними товарами для номенклатури, регулярно з’являлися в газеті. І кожен раз мене за це викликали на бюро міськкому і прямо запитували: «Навіщо ви про це пишете?» Я з абсолютно невинним виглядом пояснював, що газета дотримується проголошеного генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим курсу на перебудову та виконує партійні рішення про гласність, критику та самокритику. Наводив приклади з московських видань, зокрема журналу «Огонек» Віталія Коротича, який спокійно про все це писав.

У відповідь мені говорили, що в Києві на відміну від Москви номенклатурні працівники ніяких привілеїв не мають… Зрештою, щоб заспокоїти громадськість, перший заступник голови Ради міністрів УРСР Євген Качаловський в інтерв’ю РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України) заявив, що «привілеї» — це вигадки деяких «безвідповідальних газет». На матеріалі стояв гриф: «Надрукувати всім республіканським, обласним партійним газетам і газеті «Вечірній Київ».

— І ви «взяли під козирок»?

— Звичайно надрукували! «Вечірка» — газета міської організації Компартії України, і проігнорувати припис керівництва я не мав права, інакше мене відразу звільнили б з посади головного редактора. Але ми знайшли спосіб реабілітуватися перед людьми за відверту брехню чиновника. Просто помістили лист читача, який цікавився: «Ви писали про спецмайстерню, де для республіканських керівників та їх сімей шиють хутряні шапки і шуби, а чому адреси не вказуєте?» І ми відповіли: спецательє «Комунар» розташоване за такою-то адресою. Люди довго туди ходили й запитували: «Це тут дешеві шапки дають?»

Попри всі перепони, ми й надалі продовжували висвітлювати тему привілеїв, яка не втратила своєї актуальності. У Чернігові, наприклад, коли облвиконкомівська «Волга» напередодні Різдва 1990 року потрапила в ДТП, відкрився багажник – і люди побачили сирокопчені ковбаси та інші продукти, що були на той час делікатесом і дефіцитом. Це настільки обурило містян, що вони тисячним натовпом прийшли до обкому з вимогою відставки місцевого партійного керівництва. Це був справжній бунт. ЦК КПУ довелося звільнити з посад низку керівників області та міста.

«ЩЕРБИЦЬКИЙ ОБУРИВСЯ: «СКІЛЬКИ МОЖНА ТЕРПІТИ ЦЕ ГАЗЕТНЕ НЕПОДОБСТВО І ЦЬОГО РЕДАКТОРА»

— Вас, здається, також хотіли звільнити наприкінці 1980-х років?

-Останньою краплею, по-моєму, стала замітка з якогось зібрання неформалів, де прозвучала фраза, що ЦК Компартії України – заповідник брежнєвізму. Щербицький під час одного з обідів з членами Політбюро, звертаючись до першого секретаря Київського міськкому партії Костянтину Масику, обурився: «Скільки можна терпіти це газетне неподобство і цього редактора? Карпенко звільнити з посади і виключити з партії на черговому пленумі міськкому для застороги іншим».

Для Масика це було непросте завдання: газета мала колосальну підтримку киян, а самого його ще зовсім недавно вони «завалили» на виборах до Верховної Ради СРСР. Ослухатися Щербицького він не міг, але, з іншого боку, реакція містян на вигнання головного редактора популярної газети могла бути непередбачуваною. І тоді Масик прийняв соломонове рішення – відправив мене у відпустку, за що я йому дуже вдячний. Адже тоді діяло правило, що персональні справи не можна розглядати заочно. За компартійною традицією людину треба було добряче «пропісочити», принизити перед тим, як вирішити її долю. Оскільки я був відсутній, розгляд моєї справи перенесли на наступний пленум, який проводився вже без Щербицького, бо за наполяганням Горбачова він змушений був піти у відставку. Тож питання про моє звільнення стало неактуальним.

— Курйозні помилки або просто якісь непорозуміння на сторінках газети часто траплялися?

— Пам’ятаю, коли я працював журналістом у Миколаївській області, редактора однієї місцевої газети звільнили за те, що переплутали одну букву. В останньому слові речення «Розкладемо вогнище та будемо орати» замість літери «о» в номері виявилася «с»… У «Вечірньому Києві» за помилки вже нікого не звільняли, хоча казуси раз у раз траплялися. Так, в одному з номерів ми надрукували лист автолюбителя, який запитував, де можна купити автопричіп. Вони тоді зникли з продажу. Питання переадресували до головного управління торгівлі міськвиконкому. Згодом отримали офіційну відповідь: згідно з рішенням міськвиконкому виробниче об’єднання імені Артема починає випуск автопричепів АФ-1. Коли ця інформація з’явилася в газеті, у нас телефони просто розривалися.

Люди обурювалися тим, що їх розіграли. Намагаючись замовити в зазначеному виробничому об’єднанні автопричепи, вони дізнавалися, що під маркою АФ-1 ховаються… дитячі іграшкові автофургончики. Після цього випадку, довелося наполягти, щоб співробітники ретельно перевіряли всю інформацію, навіть отриману з офіційних джерел. Попри протести колективу, я також ввів нове правило: у разі ляпу вказувати в газеті прізвище винного в цьому журналіста. Звичайно, повністю позбутися від непорозумінь нам не вдалося, зате їх стало набагато менше…

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»

Джерело

3 січня «Вечірній Київ» відзначає свій 115-й день народження. Пропонуємо разом пригадати, як еволюціонувало видання та про що писало на своїх сторінках понад століття.

1906 – 1927 рр. ПОЧАТОК ЕПОХИ ВЕЧІРНЬОЇ ПРЕСИ

Поява газети «Вечірній Київ» ознаменувала епоху зародження вечірньої преси у Києві. 6 січня 1906-го (21 грудня 1905 — за старим стилем) побачив світ перший номер «Вечірньої газети» («Вечерней газеты»), яка, щоправда, так і не дійшла до київського читача.

Практично весь наклад «Вечірки» майже одразу був конфіскований владою — у зв’язку із висвітленням революції в Російській імперії. Розформували й редакцію газети, але це не завадило їй знову відновити свою роботу в 1913 році, напередодні Першої світової війни. У

ті часи редакція розташовувалась у Києві, на вулиці Великій Васильківській, 61. На сторінках російськомовного видання публікували твори тогочасних письменників та в доволі неофіційному стилі висвітлювали загальноімперське повсякденне життя.2

У такому форматі газету випускали до 1917 року. Друк припинили у зв’язку із початком Революції. Проте, за твердженням києвознавця Михайла Кальницького, в період національно-визвольних змагань у Києві, який був у епіцентрі цих подій, друкувались видання зі спорідненими назвами. Наприклад, «Вечір» («Вечер»), «Вечірнє життя» (Вечерняя жизнь»), «Вечірній голос» («Вечерний голос») та інші.

1927-1951 рр. «ВЕЧІРКА» У ПЕРІОД РЕПРЕСІЙ

Під назвою «Вечерний Киев» газета відродилась 1 березня 1927 року і стала основним «рупором» міської ради. Цікаво, що попри повний контроль з боку сталінської влади, редакція почувалась вільно у виборі тем для висвітлення. Так, на шпальтах газети з’явився чи не перший в СРСР відгук на публікацію роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців». У газеті регулярно публікували фрагменти або відгуки на відомі тогочасні праці як українських, так і російських письменників, — як правило, критичних до режиму. Це вкотре призвело до закриття редакції через цензуру.

У 1932 році сталінська влада перейменувала газету на «Більшовик» і контролювала, аби видання було більш лояльним до керівництва. Тоді газета продовжувала співпрацювати зі знаними письменниками. Останній номер «Більшовика» світ побачив у 1939 році.

1951 — ТЕПЕРІШНІЙ ЧАС. ГОЛОВНА ГАЗЕТА СТОЛИЦІ

У 1951 році видання відновлює свою діяльність, але вже під сучасною назвою — «Вечірній Київ». Україномовна газета отримує статус офіційної преси Київської міської ради.

«Вечірній Київ» виходив друком шість разів на тиждень багатотисячними тиражами. На сторінках розповідали про життя столиці, рішення влади, а також про загальнорадянські та міжнародні події. У 1958-ому редакція «Вечірки» знову зазнає репресій, але видання продовжує виходити друком.

У 50–60-х роках в номерах «Вечірнього Києва» публікувався відомий український письменник і публіцист Максим Рильський. Нині цикл статей Рильського, надрукованих у «Вечірньому Києві», вважають класикою української журналістики і досі вивчають в університетах.

У період «перебудови» газета, залишаючись у власності Київради, стає чи не основним опозиційним ЗМІ, активно висвітлюючи протести. Редакція навіть організовувала масові загальноміські фестивалі, на яких проходили дебати із партійною радянською номенклатурою та столичною громадою.

Не останню роль «Вечірка» відіграла й у здобутті Незалежності України – журналісти активно висвітлювали перше підняття українського прапора у Києві та головні вимоги студентів під час Революції на граніті.

У період незалежної України «Вечірка» продовжувала інформувати киян про щоденні та резонансні новини. В часи Помаранчевої революції та Революції Гідності подіям на Майдані присвячували серії тематичних спецвипусків.

29 листопада 2018 року за рішенням Київради вийшов останній друкований випуск «Вечірнього Києва». Дотепер історію давньої газети продовжує інтернет-портал «Вечірній Київ», який щодня інформує киян про новини з життя міста та України, підтримуючи репутацію провідного медіа столиці.

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО «ВЕЧІРКУ»:

• У 1958 році на шпальтах «Вечірнього Києва» вийшла легендарна стаття «Останній поєдинок», яка сколихнула не тільки київську публіку, але й весь Радянський Союз. Вона описувала фатальний матч команди хлібзаводу «Старт» проти елітної німецької команди «Флакельф», який виявився радянською пропагандою.
• Під час «хрущовської відлиги» наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років до співробітництва з «Вечірнім Києвом» залучали українських письменників і поетів: Юрія Яновського, Олександра Довженка, Миколу Бажана, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Степана Олійника, Андрія Малишка, Павла Загребельного.
• У 50–60-х роках в номерах «Вечірнього Києва» публікувався відомий український письменник і публіцист Максим Рильський. У рубриці «Вечірні розмови» Максим Рильський звертався до різних жанрів: від «Короткої новели» (14 грудня 1960 року) і нарисів про українських митців («Останнє полювання», 23 січня 1961 року — про Амвросія Бучму, «Такі люди не забуваються», 8 березня 1961 року — про Михайла Донця) до філософських роздумів «Моє й наше» (20 травня 1961 року), «Почуття земляцтва» (10 березня 1962 року). Нині цикл статей Рильського, надрукованих у «Вечірньому Києві», вважають класикою української журналістики і вивчаються в університетах.
• У 1980-х роках у «Вечірці» друкували твори Дмитра Павличка, Івана Драча, Івана Багряного, а також роздуми Бориса Олійника. Свого часу у «Вечірці» працювали Олександр Швець (у майбутньому — головний редактор газет «Киевские ведомости» і «Факти і коментарі»), Володимир Мостовий (у майбутньому — головний редактор газети «Дзеркало тижня») та Павло Позняк (згодом — літературний редактор газети «Дзеркало тижня»).
• Вперше про Чорнобильську катастрофу «Вечірній Київ» написав за майже 10 днів після трагедії — 5 травня 1986 року. Адже сам факт вибуху — і тим більше його наслідки — радянська влада тоді ретельно приховувала. У тих публікаціях, які пізніше друкувались, практично не згадували про вплив та наслідки катастрофи, а більше звітували про допомогу населенню з боку влади та «нормалізацію ситуації в районі».
• У 1988 році «Вечірній Київ» вперше розповів правду про масові поховання у Биківнянському лісі під Києвом, які довгий час приписувалися німцям. Журналісти «Вечірнього Києва» (Олександр Швець у статті «Таємниця Дарницької трагедії» та Юрій Прилюк у статті «Хіба тільки Биківня?») одними з перших у СРСР написали правду про те, що це було масове поховання жертв радянського режиму, викликавши чималий резонанс у суспільстві.
• Наприкінці 80-х років «Вечірній Київ», всупереч статусу провладної газети у власності Київради, активно висвітлював голодування київських та львівських студентів проти продовження «союзного договору». Революцію на граніті студенти почали 2 жовтня, а вже 4 жовтня про це написали у «Вечірці».Через сміливі публікації журналістам погрожували звільненням, проте величезний авторитет видання та підтримка киян дозволили редакції вистояти.
• «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» — саме такими словами починався російськомовний (!) випуск видання «Вечірній Київ» після проголошення Незалежності України.
• У листопаді-грудні 2004 року «Вечірка» підтримала Помаранчеву революцію і присвятила їй аж шість яскравих спецвипусків, змінивши навіть брендові кольори газети на оранжевий.
• У 2000-х Вечірній Київ» був єдиною українською газетою, яка централізовано передплачувалася через ДП «Преса» для українських громадських і культурних осередків Москви.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»

Джерело

Створення одного з найбільших районів столиці почалося 30 грудня 1987-го року відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР: зі складу Дніпровського району міста було виділено Ватутінський район, названий на честь генерала Миколи Ватутіна.

До складу нового району увійшли Лісовий масив, новий житловий масив «Вигурівщина-Троєщина», розрахований на 300 тисяч мешканців, Дарницька промзона, мікрорайони малоповерхової забудови Троєщина, Биківня, селище Рибне та територія, яка мала назву Куликове поле. У лютому 1981-го року була розпочата інженерна підготовка – гідронамив та спорудження першої черги масиву.

Першим було споруджено 5-й мікрорайон, далі – 6-й, 7-й, 8-й, 1-й, 3-1 та 2-й мікрорайони. У 1987-му році розпочали спорудження другої черги масиву, а й 1991-му році – третьої черги.

Найменування «Вигурівщина-Троєщина» масив отримав 17 лютого 1987-го року і входив до складу Дніпровського району.

Різнокольорові житлові будинки стали візитівкою району. Архітектори Юрій Паскевич та Григорій Слуцький використовують при забудові району різнокольорову райдужну розмальовку житлових будинків, що відрізняло архітектуру масиву від однотипних сірих панельних багатоповерхівок в інших районах того часу.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР про утворення Ватутінського району 11 лютого 1988-го року був створений Виконавчий комітет Ватутінської районної Ради народних депутатів. На той час райвиконком знаходився по вул. Каштановій, 7, де зараз розташований Деснянський Центр зайнятості.

Вже через два місяці після створення району 1 березня 1988-го року було утворено виробничий трест з експлуатації зелених насаджень Ватутінського району міста Києва. І з весни розпочалося професійне озеленення району, створення скверів та парків. Разом із житловими будинками будуються такі необхідні для мешканців об’єкти соціальної інфраструктури – школи, дитячі садочки, поліклініки, заклади культури.

Сьогодні в районі – 21 промислове підприємство. На час створення Ватутінського району найбільшими підприємствами були такі відомі заводи, як «Радикал» та «Дарницький шовковий комбінат», ВАТ «Київхімволокно». А на початку дев’яностих років створюються нові поліграфічні підприємства «Бліц-Інформ» та «Новий друк».

Під час адміністративно-територіальної реформи у місті 2001-го року територія району залишилася без змін, проте, його було перейменовано на Деснянський. У 2004-му році на сесії районної ради затверджують герб та прапор Деснянського району.

Є в районі чимало парків і скверів, серед яких унікальний парк «Кіото» зі старовинною японською пагодою та Садом каменю. Тут висаджено одну з найдовших алей сакур, яку занесено до Книги рекордів України. Створено єдиний в Україні парк екстремальних видів спорту з унікальною водно-канатною системою для вейкбордингу, де проходять змагання міжнародного класу у парку «Муромець». Відкрито новий парк з водними об’єктами «Мій парк» вздовж проспекту Романа Шухевича та багато нового.

На теренах району працює одна з найуспішніших кіностудій у Європі, яку ще називають «Українським Голівудом», — кінокомпанія «Film.ua».

Саме з Деснянського району стартувала спортивна акція «За руку з кумиром», отримали путівку у велике життя та вийшли на всеукраїнський та міжнародний рівень змагання атлетів «Богатирські ігри». Мистецькі Фестивалі «Десняночка» та «Повір у себе» для дітей та молоді з функціональними обмеженнями, які відкрили нові таланти.

Деснянська РДА з радістю чекає історії про мешканців району чи події, які тут відбуваються. Надсилайте свої розповіді на електронну адресу: [email protected].

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»

Джерело

​​«Грізно здіймався на вершині високої гори, наче на крижаній скелі, Вишній замок. Висока стіна йшла короною по всій вершині гори. П’ятнадцять триярусних шестикутних веж піднімалися по боках. Довкола стіни тягнувся широкий рів. Перекидний міст до Воєводської брами, що виходила проти Щекавиці, був спущений. Похмуро темніли у стінах амбразури. З-за високої стіни виднілися золоті хрести і куполи церков. Далі до Дніпра йшли такі ж блискучі гори, обходячи півколом нижнє місто — Поділ.» — так уявляв собі у творі «Червоний диявол» Замкову гору, на якій ще тоді височів величний замок, Михайло Старицький. Замкова гора, увінчана зубчастою короною, царствено панувала над місцевістю, наче зневажливо дивилась зі своєї сніжної вершини на неспокійне сум’яття життя, що притаїлося біля її ніг.

Ти точно знаєш про цю старовинну, овіяну різноманітними легендами історичну місцевість Києва. Гора, також відома як Киселівка, Києвиця чи Хоревиця, була заселена близько 4-5 тис. років тому, ще за часів трипільців. Подейкують, що вона взяла участь і у створенні Києва, адже археологи стверджують, що князь Кий мав на Замковій горі свою резиденцію, поки не перебрався на Старокиївську гору.

У чому унікальність цієї гори? Замкова є однією з тих гір, які не є забудованими. З неї можна побачити всю велич та розміри Києва, її легко впізнати з-поміж таких щільних забудов столиці. Популярність цієї гори також пов’язана із її «темною» назвою – Лиса гора. У історіях жителів Подолу часто можна було почути, що на гору на шабаш злітаються відьми з усієї України.

На Замковій горі у Києві колись справді був… замок? Складно у це повірити, дивлячись на сучасну гору, яка біля підніжжя заставлена будинками, а на вершині ростуть дерева, прогулюються й слухають екскурсії люди. Проте, подивившись на Замкову гору з середньовічної точки зору, можна усвідомити, що це чи не найвдаліше місце для розташування замку: звідти видно пів Києва, його околиці, Дніпро.

Коли Поділ був центром Києва, над ним було побудовано дерев’яний замок площею 16 000 м², що займав не лише вершину, а й схили Замкової гори. Існує повір‘я, що ця гора й сусідня, Уздихальниця, колись були одним цілим, адже замок був надто великий, аби поміститися на одній з них. У ньому розташовувався палац київського воєводи, намісника литовських князів на київських землях, а потім й польських королів. Це був справжній середньовічний замок: 15 башт, які з‘єднувалися подвійними стінами, частокіл, підйомні мости, стежки довкола. На території замку жили найзаможніші люди та перебувала адміністрація, яка представляла литовську і польську верхівку влади. Там же встановили перший у Києві баштовий годинник, яким жителі неймовірно пишалися. Якраз у цій башті розташовувався київський гарнізон, а також жив годинникар – він носив спеціальну уніформу із спеціальної тканини, що було предметом заздрості у городян.

Чому його немає на горі зараз? Згорів, бо був дерев‘яний? Зруйнували? Так, до того ж, усе разом. Спочатку його спалили війська кримського хана, які захопили Київ 1482 року. Люди його відновили, бо замок був єдиним прихистком для жителів нижнього міста під час набігів ворогів, тому вони ретельно за ним стежили, відбудовували та укріплювали. Назавжди його було знищено козаками Богдана Хмельницького 1651 року, а перед тим ретельно обміряно й обписано. А горі лишилася його назва.

Минулий подкаст був присвячений історії Андріївської церкви.

Детальніше про подкаст

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Київ – це унікальне місто з тисячолітньою історією, де гармонійно співіснують золоті куполи православних святинь та храмів з місцями, далекими від релігії, які оповиті містичними історіями, знаками та легендами.

Віднайти такі містичні місця дуже легко, при чому, зовсім не обов’язково наражати себе на небезпеку: підкорюючи у темну пору доби знамениту Лису Гору, або ж блукати різноманітними закинутими заводами, лабораторіями та недобудовами радянських часів.

Достатньо лишень прогулятися центральною частиною нашого міста, зокрема в районі Софіївської площі або ж Золотих Воріт та придивитися уважно на фасади старовинних будинків кінця ХІХ початку ХХ століть, які приготували нам чимало таємничих та загадкових символів, історій та легенд.

«Вечірній Київ» зібрав 6 найцікавіших та наймістичніших легенд, пов’язаних з будинками та пам’ятниками Старого Києва та їхні таємничі символи, що скриті за красою цих шедеврів.

Легенда 1 Містичний трикутник у центрі столиці.

Ця легенда з’явилася у Києві нещодавно, після виходу у світ книги Олеся Ільченка «Місто з химерами», присвяченої творчості видатного київського зодчого Владислава Городецького.

У своїй книзі автор зазначав: «Київ, вся наша земля, як на мене має два обличчя. Як і в українських жінок – щось привабливе і щось відьомське водночас. Клубок потроху почав розплутуватися, коли я побачив містичний трикутник просто на карті Києва хто вірить у це, а хто ні, але такий трикутник є, і в центрі нього Софія стоїть- ось такий-от „Код да Вінчі“ по-київськи…»

В основі цієї версії лежить думка, що магічний трикутник утворюють 3 відомих шедеври київської архітектури, фасади яких прикрашають химерні та демонічні створіння: Будинок з котами (Прибутковий будинок Ягимовського, або Замок Кощія) на Гоголівській, 22, Будинок з горгулею, де за легендами проводили спіритичні сеанси (Велика Житомирська, 8 а) та легендарний Будинок з химерами В. Городецького (Банкова, 10), який є вершиною цього трикутника.

Саме ці демонічні істоти на фасадах містичних будинків, об’єднавшись на початку ХХ століття у магічну геометричну фігуру, значно послаблюють з того часу вплив Софії Київської, як головної національної християнської святині, не дозволяючи їй функціонувати, як діючому православному храму.

Правда це чи ні, однак як ми бачимо з історії Софії Київської, що храм невдовзі був зачинений, коли до влади прийшли безбожники комуністи. На щастя, він дивом не постраждав ні в роки Другої світової війни, ні в роки радянської влади. Однак, вже пройшло майже 30 років від дня Незалежності, але як повноцінний православний храм Софія Київська досі не відкрита. Святиня продовжує діяти, як музей під патронатом ЮНЕСКО, час від часу там проводяться поодинокі служби на честь приїзду Вселенського Патріарха та інших великих державних подій. Здавалося б усе має змінитися, після створення Помісної Православної церкви України у 2018 році, однак ситуація навколо Софії з місця не зрушила, неначе підтверджуючи правдивість цієї легенди.

Легенда 2 Легенда про Архітектора, який продав душу дияволу…

Будинки, які складають магічний трикутник є не єдиними спорудами у Києві, фасади яких прикрашають химерні, загадкові та демонічні істоти. Якщо добряче розгледіти, які саме вулиці знаходяться всередині цього уявного трикутника, то можна знайти ще мінімум 5 таких загадкових будинків з символами. Наприклад, крилаті демони, які тримають еркер на фасаді не менш легендарного та містичного Замку Барона (Ярославів Вал, 1), або ж Будинок зі зміями на Великій Житомирській, який на жаль, зараз вже тривалий час знаходиться в аварійному стані.

Список продовжать і менш відомі архітектурні шедеври, наприклад Будинок з Драконами (Рейтарська 31/16) чи Будинок з медузою Горгоною (Костьольна, 8) та інші споруди, неначе підсилюють дію темної магії химер та горгулі…

Гуляючи вулицею Володимирською в районі Золотих воріт, неможливо оминути увагою легендарний прибутковий Будинок Сироткіна або ж Лейпциг, як він відомий у народі за радянських часів. Це одна із найкрасивіших споруд Києва, фото якої часто зображають на листівках, сувенірах, путівниках та книгах, пов’язаних з історією нашого міста. Але дуже мало хто звертає увагу на той факт, що третій поверх цього неповторного будинку прикрашений цілою армією маскаронів із диявольських створінь з рогами та крилами.

Відома письменниця Лада Лузіна в одній із своїх книг називає цей будинок Чортовим Домом, та розповідає захоплюючу легенду, пов’язану з ним. Перший власник будинку Петро Григорович-Барський тривалий час змагався з іншим відомим меценатом того часу Левом Гінзбургом, і навіть уклав угоду з нечистою силою, щоб цей будинок залишався найвищою та найгарнішою спорудою Києва.

Його бажання здійснилося але не надовго, у 1910-12 у Києві будується Хмарочос Гінзбурга, який офіційно був визнаний найвищою спорудою Києва до війни. Однак, сам Григорович-Барський на той момент вже втратить увесь свій капітал на будівництві свого маєтку, і будівля перейде у власність Олександра Сироткіна, з ім’ям якого пов’язується цей архітектурний шедевр.

За іншою версією, нещаслива доля будинку пов’язують із дивацтвами самого архітектора Карла Шимана, який проживав у Києві на Андріївському узвозі, поруч із Лисою горою. Про складний характер архітектора та його дивну поведінку по місту ходили легенди, які навіть відобразилися у газетній публікації «Буйний архітектор», де відмова незнайомої дами від накинутої шинелі пана Шимана, викликала в архітектора неконтрольований припадок гніву, через що його навіть довелося ув’язнити у поліцейському відділку, де він продовжив демонструвати свій норов у всій красі…

Загадки Будинку на Володимирській є до сих пір не розгаданими, але він має нещасливу славу: тривалий час у будинку були різні кафе, готелі, але ніхто не залишався тут на тривалий час. У 1985 році були виселені останні мешканці будинку, він пережив пожежу та не одну реконструкцію, але будинок стоїть порожній. Декілька разів він перепродавався, власники хотіли відкрити в будинку готель класу-люкс, але планам так і не вдалося здійснитися.

Легенда 3 Таємнича руїна з головою демона

Ця загадкова історія пов’язана не лише з містикою, але і перш за все, з байдужістю людей до своєї культурної спадщини. У Бехтеревському провулку 8 г, що неподалік від Покровського монастиря, у дворах будинків можна побачити мальовничі руїни старовинного маєтку, від якого лишився лише один портик. Про саму історичну будівлю відомо, що її побудовано наприкінці ХІХ століття за проектом відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. У дореволюційні часи тут жили генерал – губернатори, згодом, там деякий час знімав кімнату сам Іван Нечуй-Левицький. На початку 80-х років ХХ століття там знімали радянський фільм «Гонки по вертикали», а у січні 1986 року вийшов наказ, про визнання руїн будинку об’єктом культурної спадщини.

Коли та чому будинок впав залишається загадкою не лише для киян, але і для жителів сусідніх будинків!

Відновити у повній мірі будинок навряд чи вдасться, один час ходили чутки, що залишок будинку укріплять та перебудують під літературну кав’ярню, але час йде і ніяких конкретних планів щодо історичних руїн немає…

І лише демонічна усміхнена істота, зображена маскароні стіни колишнього архітектурного шедевру, нагадує нам про своє минуле життя.

Легенда 4 Левеня, що відганяє смерть

Однією із найбільш знакових споруд старого Києва в стилі австрійського модерну є будинок на вулиці Олеся Гончара, 33б, відомий також як клініка Маковського.

Невеликий за розмірам, але надзвичайно оригінальний будинок був побудований архітектором І. Ледоховським на замовлення доктора медичних наук П. Качковського, який після його смерті перейшов до його колеги, лікаря Ігнатія Маковського. Він переобладнав клініку під найсучасніший на той час шпиталь, що мав назву «Хірургічна лікарня лікаря медицини Ігнатія Маковського».

Біля фасаду будинку можна побачити цікаву скульптуру левеняти, який охороняє будинок, відганяючи сили зла. На жаль, враховуючи сумну історію будинку, маленькому охоронцю боротися із силами зла не завжди вдавалося.

Клініка Маковського теж має свої сумні сторінки історії: в її стінах помер після тяжкого вогнепального поранення в Оперному театрі прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін.

А в наші часи, тут знаходиться головний офіс партії Народний рух України, який переїхав у цю будівлю незадовго до трагічної загибелі у 1999 році свого лідера В’ячеслав Чорновола.

Легенда 5 Пророцтво безутішної Удови

Маєток безутішної Удови таку назву отримав у народі прибутковий будинок С. Аршавського, який знаходиться на вулиці Лютеранській, 23. Понура та сіра будівля різко контрастує із яскравою забудовою старовинних будинків вулиць Лютеранської та Банкової, а маскарон на фасаді у вигляді жіночого обличчя, по якому у дощову погоду течуть сльози, має чимало власних таємниць та легенд.

Деякі кияни навіть вважають, що саме обличчя було жінки було створене відомим містичним художником Михайлом Врубелем, бо риси є схожими на жіночі портрети з його картин, але цей факт не відповідає дійсності.

Спочатку у будинку не було нікого схожого на скорботну удову: родина Аршавських жила довго та щасливо. Але у 1913 році, власник вирішує продати свій будинок, який купує родина єврейського купця Тев’є Апштейна. Через деякий час він помер, у будинку жила його дружина Груня з синами. Кажуть, що після смерті чоловіка, у її поведінці помічали багато дивних речей, а вечори вона проводила, спілкуючись з померлим чоловіком…

Тому, можна сказати, що пророцтво про Безутішну удову таки справдилося.

Легенда 6 Пам’ятники, які переміщаються або зникають…

Андріївський узвіз – це одна із наймістичніших вулиць Києва, яка має надзвичайну історію. Тут майже кожна споруда, кожне дерево оповиті містикою та легендами. Саме тут можна піднятися на Замкову Лису гору, де у старовину збирали свої чудодійні трави знамениті київські відьми, побачити будинок наймістичнішого та найзагадковішого письменника Михайла Булгакова, елітний район-привид Воздвиженку, а також помилуватися красою легендарного Замку Річарда.

В новітній історії цієї неповторної київської вулиці, з якою пов’язано чимало міфів та легенд, відбулися теж деякі містичні події, пов’язані із пам’ятниками, які були встановлені вже в наші часи.

Перший з них це Ніс Гоголя. За легендою, Микола Гоголь перебуваючи у Києві, попав під сильний дощ, через що мучився від нежиттю, про що написав навіть іронічне оповідання «Ніс». Київський скульптор Олег Дергачов у 2006 році зробив бронзовий пам’ятник Носу Гоголя, розмістивши його на фасаді одного з будинків на Андріївському узвозі.

Кияни дуже полюбили цей пам’ятник і навіть започаткували традицію: якщо потертися носом об Ніс Гоголя то можна повністю вилікувати нежить.

Радість була недовгою, бо через 5 років Ніс зник. Але через деякий час з’ясувалося, що він просто змінив адресу, переїхавши на вулицю Десятинну.

Якщо ви ще досі не бачили цей чудовий монумент, то треба поспішати, бо раптом він знову кудись переїде…

Ще одна містична історія пов’язана з іншим пам’ятником, який дуже любили кияни та гості міста. Це Пам’ятник Коту Бегемоту – легендарному персонажу Михайла Булгакова. Барельєф із фігурою чорного кота розташовувався поруч із музеєм письменника, що на Андріївському узвозі, 13. Кіт сидів на невеличкому виступі у стіні, закинувши ногу на ногу, він тримав склянку з горілкою, а у другій – вилку з маринованим грибом. Бегемот полюбився багатьом киянам, але у 2010 році він кудись зник, і більше не з’являвся.

Висувалися різні версії щодо зникнення скульптури, але її доля до сих пір невідома…

Епілогом усієї цієї історії стала нещодавня загадкова подія: чорна кішка Маргарита пропала з музею Булгакова. На жаль, улюбленицю гостей будинку №13 знайшли мертвою біля пам’ятника Майстра.

Тому, містичні історії Андріївського узвозу продовжуються…

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Так, зазначається, що 152 ялинки встановили в школах столиці. Також «пишні ялинки, у вогнях і іграшках», прикрашають площі та парки Києва. Так само, як зараз.

Крім того, у номері газети опубліковане зображення новорічної ялинки на площі Богдана Хмельницького – так до 1993 року називалась Софійська площа.

До речі, того ж 1993-го року на лівому березі Києва розпочалося зведення наймасштабнішого на той час житлового масиву Осокорки. 25 років тому «Вечірній Київ» підготував низку фоторепортажів про стрімку забудову, зокрема проспекту Бажана.

Ольга КОСОВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Андріївській церкві знадобилося майже століття, аби до неї призвичаїлися люди: надто нетиповою вона була для тодішньої атмосфери. Збудована на замовлення Єлизавети Петрівни в якості придворної капели, хоча Андріївський узвіз був тоді далеко не культурним центром Києва. Тим не менш, прискорити процес прийняття її спільнотою допоміг російський письменник та церковний діяч Андрій Муравйов. Він неймовірно любив Андріївську церкву, як і сам Київ, навіть мріяв закінчити тут своє життя, проте ніяк йому не вдавалося лишитися у місті довше, ніж цього вимагали службові справи. У 1859 році Муравйов нарешті-таки звільнився зі служби та перебрався до Києва. 

Легендарною є історія того, як саме він прийняв рішення залишитися у місті. Муравйов переправлявся човном через Дніпро під час шторму – це зараз ріка упокорена низкою гребль, гідроелектростанцій, «морів», а колись вона більш повноводною, тому шторм був звичним явищем, – прямуючи до Андріївської церкви. У якийсь момент мало не втратив надію на те, що допливе, оскільки буря була справді сильною. Читаючи молитву, адже він був близькою до церкви людиною, подумки сказав собі: «Якщо я втримаю в полі зору Андріївську цервку, то обов’язково переправлюся через річку і тоді точно оселюся у Києві». Так і сталося. 

Андрій Муравйов оселився прямісінько на Андріївському узвозі та все своє подальше життя присвятив церкві та вулиці, на якій вона стоїть. 

Зважаючи на те, що парафія церкви була невеликою, сама будівля стояла досить пошарпаною. Муравйов зібрав гроші: десь від меценатів, десь від пожертв людей, від міської адміністрації – для її реставрації. Завдяки цьому Андріївська церква простояла ще не одне десятиліття. 

Також він вирішив ще одне важливе, з одного боку, для себе, а з іншого – і для всього узвозу питання: домігся того, щоб з підніжжя Андрієвої гори прибрали декілька борделів, аби церкву ніщо не оскверняло. На знак подяки його поховали в одному з приміщень під Андріївською церквою.

ЩО ЗАРАЗ: Андріївську церкву на столичному Подолі у три етапи реставрують із 2009-го. І ось нарешті наступного місяця роботи у пам’ятці планують завершити. Журналісти «Вечірнього Києва» побували всередині, аби показати, як змінилась церква та дізнались, чи справді невдовзі кияни побачать храм таким, як його запланував Растреллі.

Про могилянський подкаст podkmast

“Кожен сезон podkmast’у — це експеримент і дослідження водночас. В першому сезоні була серія інтерв’ю зі студентами НаУКМА, ми хотіли  пояснити Могилянку через людей. Показати ініціативних, вмотивованих, активних студентів, які творять оцей феномен могилянської спільноти. Ідея другого сезону виникла завдяки любові до Подолу та захоплення екскурсіями Владислави Осьмак, керівниці Культурно-мистецького центру НаУКМА, – розповіла засновниця могилянського подкасту «podkmast» Вероніка Кухарук. – На Подолі кожен знаходить  щось рідне, те, що змушує вкотре повертатися. Хтось може впевнено назвати Поділ домом, хтось не бачив його вулиць з березня, а для когось він просто місце зі смачною кавою й найгарнішим видом на Дніпро. В епізодах подкасту пані Осьмак через історичні події, постаті, українську літературу розкриває історію та культуру Подолу, робить його ближчим і зрозумілішим”.

Детальніше про подкаст

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»