Позначка: Культура

Джерело

Відомо, що на кошти Мазепи були відреставровані та побудовані чимало величних церков та храмів, але справжнім архітектурним шедевром вважався побудований у 1696 році великий кам’яний Собор, який знаходився неподалік від сучасної площі Слави.

Для спорудження святині Іван Мазепа навіть умовив царів Петра та Іоанна відпустили з Москви відомого тогочасного архітектора Йосипа Старцева, який побудував у Москві кілька сакральних споруд, а також майстерно реставрував храми Московського Кремля. За 6 років він побудував унікальний за своєю величчю та красою білокам’яний храм, який впродовж 250 років був окрасою Києва.

У путівнику початку ХХ століття про святиню писали: «На головному фасаді чудове малярство у стилі українського іконопису (князь Володимир в козацькому кунтуші та ін.), розкішне ліплення з ликами янголів, квітами, листям, виноградом… все це дає простір для фантазії і вражає око надзвичайною красою».

Краса Микільського собору вражала не лише ззовні, але і всередині святині. Особливо звертав на себе увагу 7 ярусний іконостас, прикрашений скульптурою та мереживною різьбою, він справляв неабияке враження на багатьох вірян.

Історики вважають, що сам Іван Мазепа особисто вносив корективи в архітектурний проєкт, бо стиль храму докорінно відрізняється від інших його храмових комплексів, побудованих у різних містах Росії. Тому Микільський Собор став першим храмом, побудованим у новому вишуканому стилі, не характерному для тогочасного Києва.

Згодом за ініціативи Івана Мазепи будується Богоявленський собор на Подолі, а також змінюють свій вигляд старовинні храми Києва: Софіївський Собор, Михайлівський Золотоверхий та Успенський Собор Києво-Печерської Лаври також набувають вишуканих барокових форм, ознаменувавши період розквіту самобутньої національної архітектури, що одержало назву козацького (мазепинського) бароко.

У 1831 році Собор стає частиною військової фортеці, у зв’язку з чим він став іменуватися Микільский Військовий Собор.

Як згадують тогочасні кияни, з храмом був пов’язаний майже анекдотичний випадок, бо коли Російська Православна Церква оголосила анафему Іванові Мазепі у храмі в одній частині служби згадували про це, а в іншій частині прославляли ого ім’я, як засновника цієї святині.

У 1919 році у стінах храму відслужив першу Літургію українською мовою Митрополит Василь (Липківський), а церковним хором керував видатний український композитор Микола Леонтович.

З встановленням радянської влади для Микільського Військового Собору настають важкі часи: при наступі більшовиків храм обстріляли з артилерії, в нього влучили 63 набої. Згодом святиню вдалося реставрувати, проте у 1934 році один із найкрасивіших київських храмів, розділив долю інших київських святинь. Він був зруйнований радянською владою. За кілька десятиліть поруч із ним зведуть Палац піонерів, який більш відомий нині як «Палац для дітей та юнацтва».

Ще у 90-х роках минулого століття часто ставилось питання про необхідність відбудови цієї легендарної святині. За часів Віктора Ющенка навіть був складений проєкт відбудови Собору та закладений перший камінь на відбудову святині, проте цього так і не трапилось.

Зараз кияни можуть побачити творіння Гетьмана Мазепи лише на фотографіях, де він постає у своїй неповторній величі та красі. Можливо колись нам вдасться відновити нашу безцінну втрачену спадщину?

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Історики вважають, що його культ розповсюдився на території Київської Русі ще за часів Князя Володимира, який наказав збудувати у Десятинній церкві окремий приділ присвячений Святителю Миколаю Чудотворцю. В ньому, за легендою, знаходилася і чудотворна ікона Святого, привезена Князем із Візантії.

На честь Святого Миколая Чудотворця у Києві в різні часи було побудовано більше 30 храмів, починаючи від величних соборів та монастирів до невеличких капличок при учбових закладах та лікарнях. На жаль, не всі вони збереглися до нашого часу, але деякі з них продовжують відігравати надзвичайно важливу сакральну та духовну роль у християнському житті нашої столиці.

Чимало храмів, присвячених Святому Миколаю Чудотворцю у Києві знаходиться на Подолі. У далекі часи, на березі річки Дніпра, а також його протік Почайни та Глибочиці знаходилось безліч причалів, куди заходили судна, наповнені різноманітними товарами, якими успішно торгували на ринках та ярмарках, що знаходилися поруч. Тому, Поділ – це історичне місце, де з давніх-давен селилися торгівці, купці та мореплавці, які молилися їхньому заступнику – Святителю Миколаю Чудотворцю про успішну торгівлю або подорож.

На сьогоднішній на Подолі збереглися 3 церкви Святого Миколая: Миколи Набережного, Миколи Доброго, Миколи Притиска, а також Церква Миколи Чудотворця на воді, збудована у 2004 році.

Церква Миколи Чудотворця Набережного або Набережно-Микільська церква – це унікальна пам’ятка українського бароко, побудована видатним тогочасним зодчим Іваном Григоровичем-Барським у 1775 році на місці дерев’яної церкви 16 століття. Цей храм на відміну від багатьох Київських святинь чекала щаслива доля: він не лише дивом зберігся у 30-х роках, але і продовжував діяти до середини 60-х років. Тому у середині святині сьогодні можна побачити фреску Страшного суду XVIIІ століття, а також старовинні ікони в вівтарній частині храму. Також у середині святині зберігається відома ікона Святого Миколи Мокрого, з якою пов’язують дивовижне спасіння немовляти, яке впало у води Дніпра, але було дивом врятоване та знайдене через деякий час біля цієї ікони батьками дитини.

Чимало цікавих легенд пов’язані із іншим подільським храмом на честь Святого Миколи Чудотворця – Миколи Доброго (знаходиться на вулиці Покровській, 6). Вважається, що назва храму пов’язана з тим, що у святині, яка була побудована у ХVII столітті на кошти Гетьмана Самійла Величка, тривалий час діяла лікарня. Від добрих справ та чудесних зцілень від хвороб, храм в народі охрестили Добрим. Церква пов’язана з ім’я видатного письменника Михала Булгакова: у квітні 1913 року, у її стінах він вінчався зі своєю першою дружиною – Тетяною Лаппою, а у 1922 році в її стінах відбулося відспівування матері письменника – Варвари Михайлівни Булгакової. Про останню подію він писатиме у романі «Біла гвардія»…

На жаль, у 1930-х роках храм розібрали, на її місці у 1935 році було збудоване приміщення школи (нині — це ліцей Поділ №100), а до наших часів дивом уціліла лише дзвіниця споруди, яка у радянські часи використовувалась як книгосховище. У середині 90-х у середині споруди відновилися служби Української греко-католицької церкви, а на цокольному поверсі діє видавництво «Свічадо».

Неподалік від церкви Миколи Доброго знаходиться ще одна історична церква Святого Миколая – Миколи Притиска. За однією з київських легенд, свою незвичну назву святиня одержала на честь історичної місцини, яка містилася у гирлі річки Почайна біля Притики, що існувала ще за княжих часів. За іншою ж версією, ікона Святого Миколая у стародавні часи зупинила злодія, яких хотів пограбувати святиню, притиснувши його до підлоги до приходу вірян.

Тривалий час святиня вважалася найбільш старовинною архітектурною пам’яткою Подолу, її будівництво датується 1631 роком. Храм неодноразово перебудовувався, найбільш відомі реставрації після пожеж датуються 1718-1730 та 1811 – 1820 роками, а у середині ХІХ століття до дзвіниці був добудований другий ярус дзвіниці. На початку ХХ століття, у храмі були виконані розписи які за стилем нагадували Володимирський Собор, під сильним впливом якого перебував на той момент церковний живопис в Україні. На жаль, за часів радянської влади та війни храм був сильно пошкоджений, багато ікон та фресок не дійшли до наших часів. Були знищені 4 кахляні печі, встановлені за проєктом відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. Останні реставраційні роботи були проведені у 80-х років ХХ століття, в ході яких обвалилася південно-західна частина стіни та бані храму.

 Після завершення робіт, храм передали церковній громаді, у 2007 році відомий художник – монументаліст Микола Стороженко створив на стінах святині розписи, які за своїм стилем є контрастними до фресок більш раннього періоду, що викликало тривалу полеміку у багатьох мистецтвознавців та релігійних діячів. Незважаючи на відсутність єдиного стилю в храмових розписах, можна сказати, що храм Миколи Притиска – це святиня зі складною долею, у якій поєдналися багато різних епох та стилів, і це робить її чудовою архітектурною домінантою історичної частини сучасного Подолу…

17 років тому, храмів присвячених Святому Миколі Чудотворцю на Подолі побільшало. У 2003 році в акваторії Дніпра була зведена каплиця на честь Святого Миколая на воді, яка, завдяки унікальному розташуванню та витонченим бароковим формам, одразу ж стала архітектурною пам’яткою нашого міста та улюбленим місцем киян. Храм і досі лишається єдиною культовою спорудою в Україні та в світі, яка побудована в акваторії річки.

Хоча ідея, побудувати храм в цьому місці не була новою. Ця місцина є знаковою для історії нашого міста, так як за часи Хрещення Русі тут прийняли християнство сотні киян. У 1900 роки, поблизу пристані була побудована дерев’яна капличка на честь Миколи Чудотворця, яка була зруйнована за радянських часів. В ній молилися за пам’ять загиблих під час повеней, від яких часто страждало населення Подолу, а також під час Водохреща здійснювалось освячення води. На жаль, відновити пам’ятку на тому ж місці було неможливо, тому архітектори вирішують побудувати унікальну капличку на воді, яка надзвичайно гармонійно поєдналася зі старовинною архітектурою та краєвидами сучасного Подолу.

Доля кожного з 4 храмів Подолу, присвячених Святому Миколаю Чудотворцю є неповторною та унікальною: в ній переплетені сторінки історії нашого міста в різні епохи, долі багатьох людей, які постають перед нами, коли ми заходимо до середини святині.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Отримавши у спадок неоціненні пам’ятки, мусимо дбати про їхній стан, аби не стати останніми, хто бачив споруди у всій їхній красі. Справа це не з легких, і потребує досвіду фахівців, які зможуть допомогти шедеврам вистояти перед впливом часу.

Анатолію Остапчуку – 71. Останні 43 роки він працює над відновленням Софіївського собору, який нині гордо очолює список українських пам’яток, внесених до світової спадщини ЮНЕСКО. За цей період реставратор, здається, встиг вивчити і дослідити кожен квадратний метр фресок та мозаїк, які вважаються шедеврами світового мистецтва. Зараз він обіймає посаду завідувача науково-реставраційної майстерні Національного заповідника «Софія Київська».

Ексклюзивно для журналістів «Вечірки» Анатолій Остапчук погодився з погляду реставратора із багаторічним досвідом провести екскурсію святинею. А також – розповісти про свій досвід у Софії та про таємниці, які приховують древні розписи собору княжої доби.

Нині собор виглядає майже, як в XI столітті

Потрапити всередину Софії Київської сьогодні може кожен. Але у будній день, окрім працівників заповідника, які чергують у храмі, та реставраторів, тут нікого немає.

Аби максимально зберегти святиню, у стінах Софії вже давно не проводять постійних літургій – за винятком, великих свят чи подій державного значення. Так, наприклад, саме у цих стінах свого часу проходила інтронізація предстоятеля ПЦУ Епіфанія, а шість років тому – інавгурація експрезидента України Петра Порошенка…

«Мабуть, більшість погодиться, що Софія Київська – це те місце, де якраз відчувається неймовірний зв’язок із минулим, — розпочав розмову Анатолій Остапчук, як тільки ми переступили поріг храму. — Сьогодні ви бачите собор у практично автентичному вигляді – таким, як його спланували ще 1000 років».

У Софіївському соборі гармонійно поєднуються два види монументального живопису – 260 кв.м мозаїки та близько 3000 кв.м фресок.

Зберегти автентичність, як говорить Анатолій Остапчук, завдання не просте, але реальне. Науково-реставраційна майстерня, якою він керує, періодично моніторить стан пам’ятки. Якщо виявляють відлущення чи тріщини, одразу беруться вирішувати проблему.

«Нині собор у досить доброму стані – вся мозаїка досліджена і відреставрована. Нема аварійних ділянок…», — наголошує він, неспішно крокуючи храмом.

«Роботою реставрацію ніколи не називав, а лише – оплачуваним хобі»

Анатолій Остапчук родом із Житомирщини. В 60-х роках він приїхав в столицю, аби навчатись у художній школі. Згодом став одним із перших випускників факультету реставрації при Київському художньому інституті. У Софії Київській почав працювати наприкінці 70-х. Сьогодні він скромно запевняє, що колись йому «просто пощастило потрапити у бригаду, яка працювала у видатному соборі».

«У мене батько малював, і напевно прищепив і мені любов до мистецтва. Але в дитинстві я й не сподівався, що присвячу життя пам’ятці такого значення. Цікава робота – біля іншої себе й не бачив ніколи. Та й роботою реставрацію ніколи не називав, а лише оплачуваним хобі», — говорить пан Анатолій.

Під час розмови відволікаємось на риштування, які зараз встановлені у соборі. Наш співрозмовник пояснює – нещодавно у цьому місці клали кабель, і треба зашпаклювати отвори. Оскільки пам’ятка дуже цінна – навіть такі, здавалося б, дрібні роботи довіряють лише реставраторам.

«Зараз тут працює мій колега Леонід. Він затинькував отвори і зашпаклював їх. Тепер ці місця ще потрібно затонувати», — наголошує Остапчук.

На стіні, біля якої встановлені риштування, помічаю приклеєну вату. Цікавлюсь, що це. Реставратор пояснює: це мітки про те, що саме у цих місцях були виявлені тріщини чи мікроскопічні відшарування покриття. Аби не загубити їх, художники приклеюють невеличкий шматок вати.

«Найближчим часом наші спеціалісти закріплять ці місця, аби розпис дальше не нищився. Здебільшого ми так і працюємо – як ювеліри чи лікарі – зі скальпелем, обережно досліджуємо кожен сантиметр пам’ятки», — розповідає Остапчук.

Каже, що за понад сорок років для нього ці стіни стали практично другим домом. І нині йому достатньо лише глянути на розпис чи «простукати» його, аби зрозуміти, яке покоління чи яка епоха долучалась до його створення або реставрації.

Зіткнення епох

Фахівці сходяться на тому, що комплексні реставрації такі пам’ятки як Софія Київська повинні проходити кожних 20-30 років. Але за умови, що у перехідний період будуть превентивні чи косметичні реставраційні роботи.

За останній час одні з найбільш глобальних робіт у Софії Київській проводили у 2018-2019 роках. До речі, тоді роботи фінансував Кіпрський благодійний фонд, який виділив на пам’ятку 15 тис. євро.

«До 2018-2019 рр. практично усі мозаїки та фрески у соборі були повторно досліджені та відреставровані, окрім підкупольної південної частини. На щастя, фонд виділив кошти і з’явилась можливість відновити і ці розписи. Загалом відреставрували мозаїчні зображення євангелістів, південну арку із зображеннями мучеників і зображення Богоматері із композиції «Благовіщення», — розповідає Остапчук.

Взагалі, з його слів, впродовж останніх двох століть Софію Київську брались відновлювати кілька разів. Сам процес робіт по збереженню пам’ятки, звісно, різнився – в залежності від епохи та спеціалістів, яких долучали до реставрації.

«Звичайно, в середні віки працювали по-іншому, ніж тепер. Щось намагались зберегти, та багато що перемальовували чи навіть перебудовували на смак того часу. Але, наприклад, вже в середині XIX ст. ці ремонти можна назвати реставрацією. Тоді ставили собі завдання максимально відкрити живопис XI ст., який зберігся, трохи його підмарафетити, і експонувати. А ті розписи, які були знищені, дозволяли домальовувати по новому тиньку олійними фарбами», — розповідає Анатолій Остапчук, показуючи на блискучі розписи, якими нині досі де-не-де вкриті стіни храму.

З його слів, вже пізніше наступні покоління реставраторів під шаром покриттів, в тому числі, і олійних, розшукували автентичні розписи. До тепер спеціалісти не раз підіймають питання про те, чи вартувало у XIX столітті покривати фресковий живопис олійними матеріалами…

«Звісно, олійна фарба суттєво знищила первинне покриття – перед пофарбуванням давній живопис ще й був прооліфлений, аби краще тримався. Це вплинуло на фактуру фресок, змінився і сам колір – розписи пожовтіли, потемніли. Але з іншого боку – цей спірний, на перший погляд, спосіб, можливо, частково законсервував розписи. Та допоміг їм дожити до наших днів», — каже він.

Наступна комплексна реставрація була вже у післявоєнний час. Впродовж десяти років – з 1952-го до 1962-го – спеціалісти комплексно реабілітували будівлю та інтер’єр собору, які були суттєво пошкоджені.

«Після війни у храмі протікала покрівля, місцями відставав тиньк, повсюди була пліснява… Живопис був дуже забруднений. Тому тоді прийняли рішення відремонтувати дах, вікна. Також понизили до первинного рівня підлогу, закріпили залишки плит престолу та вівтарного комплексу, карнизи та мозаїку. Реставратори максимально розчистили фрески від олійного покриття, яке нанесли у ХІХ ст. Тоді ж суцільними шарами фарби нейтрального тону перекрили деякі олійні розписи. Аби це покриття не заважало сприймати фрески», — розповідає реставратор.

Наступна комплексна реставрація у храмі була у 80-90-х рр. ХХ ст., у якій вже брав участь й сам Анатолій Остапчук.

Підсумовуючи екскурс по головних реставраційних роботах, він наголошує, що нині стіни Софії мають три основних покриття – первинні розписи, олійні з XVIII-XIX століття та нейтральні тони, якими забілювали стіни в середині минулого століття. Аби підтримувати фрескові розписи у належному стані, реставратори періодично зчищають з них забруднення.

«Є ще зафарбовані склепіння, які хочуть наші науковці і громадськість відкрити. Під ними нібито збереглись олійні композиції… Але чи вдасться розчистити – важко сказати. Треба досліджувати», — наголосив Анатолій Остапчук.

Реставрація як справа всього життя

Реставрація – це та сфера, у якій все життя треба вчитись, переконує Остапчук. Саме тому нині він досі разом з колегами їздить у закордонні відрядження, переймає досвід італійців та постійно цікавиться новими тенденціями.

«Світ чи не щодня робить крок уперед у сфері збереження пам’яток. На ринку з’являються нові матеріали, запроваджують інноваційні технології. Тому що пам’ятка – це живий організм, який потребує постійного дослідження. Кожен день у цій сфері – це виклик. Але мені подобається», — запевняє Анатолій Остапчук.

Каже, що немає нічого цікавішого для нього, як відкривати під шарами фарби первісне покриття стін.

«Це такий азарт – не передати! Ти першим бачиш те, що намалювали в XI столітті. Акуратно це розчищаєш. Це дуже клопітка, але водночас – дуже цікава робота. Є в ній якась магія навіть», — із захопленням говорить пан Анатолій.

Історична довідка:

Софійський собор, або Софія Київська — визначна пам’ятка історії та архітектури України, розташована на Софійській площі у Києві. Давньоруські літописи згадують закладення Св. Софії під 1017 і 1037 рр. і називають її засновником великого київського князя Ярослава Мудрого. Новітніми дослідженнями доведено, що насправді собор у 1011 році заснував Володимир Великий, а завершив проєкт – його син Ярослав Мудрий.

Софії Київська мала статус кафедрального собору. З перервами була резиденцією київських митрополитів (православних та унійних). До XIII століття використовувався як головна церква Русі. Місце поховання великих князів київських. При соборі велося літописання, працювала перша бібліотека. Занепав у XIV столітті. Відновлений стараннями митрополита Петра Могили і гетьмана Івана Мазепи. З 1638-го був головним храмом Софійського монастиря.

Поєднує візантійський і бароковий архітектурні стилі. Одна з небагатьох уцілілих споруд часів Русі. Пам’ятка української архітектури та монументального живопису XI—XVIII століть. З 1990 року входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО під №1 в Україні.

Раніше «Вечірній Київ» розповідав про 11-річну реставрацію Андріївської церкви і публікував унікальний фоторепортаж переж відкриттям храму.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ», фото Бориса Корпусенка

Джерело

Набережно-Микільська церква

Церква Миколи Чудотворця Набережного розташована на розі вулиць Григорія Сковороди і Почайнинської. Споруджена за проєктом Івана Григоровича-Барського у 1772—1775 роках у стилі українського бароко.

Згідно з народним повір’ям, давній храм на честь Святого Миколая був зведений на цьому місці ще у XI столітті. Київська легенда про порятунок немовляти Святим Миколаєм є одним із найперших переказів про чуда Святителя, що з’явилися в Київській Русі в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. У пам’ять про цю подію на Русі було навіть запроваджене окреме церковне свято. Молоде подружжя поверталося з Вишгорода до Києва з прощі, де вони поклонилися мощам невинно убієнних святих князів Бориса та Гліба. Прочани плили човном по Дніпру. Жінка зморена важкою липневою спекою задрімала та впустила хлопчика у воду. Тіло дитини зникло без сліду. Наступного ранку мати хлопчика прийшла до храму Святої Софії, щоб перед образом Святого Миколая помолитися за своє дитя. Жінка побачила, що перед іконою Чудотворця лежала її дитина. Ціла, неушкоджена, лише хлопчик був мокрий, наче його щойно-таки витягли з води…

Церква Миколи Набережного була єдиним київським храмом, де богослужіння не припинялися в радянські часи аж до 1960 року. У 1992 році тут відновилися богослужіння.

Храм святого Миколи Чудотворця (церква Миколи Притиска)

Храм зведено наприкінці XVII ст. на місці старої дерев’яної церкви. Є однією із найдавніших споруд Подолу (будівництво датувалось 1631 р.).

Є дві версії походження назви церкви. За першою, на «притыке» — дніпровському причалі для човнів і торгових суден – стояла ікона Святого Миколи, а перед нею – карнавка для збирання коштів на будівництво храму на честь цього святого. За другою версією, назва церкви пов`язана з курйозним випадком: грабіжник, який однієї ночі заліз до церкви, був притиснутий іконою Святого Миколи, що зірвалася з кріплення. Цю подію визнали чудодійною, і ікону, а потім і церкву стали називати Миколи Притиска.

Просторова орієнтація храму не збігається з сусідніми будівлями не лише через православну традицію ставити храм вівтарем на схід, але й нагадує про колишнє планування вулиць міста, до пожежі 1811 року. Так, «будинок Петра I», «будинок Мазепи», храм Миколи Набережного також стоять «кособіч» до сітки сучасних вулиць.

Поблизу храму є Притисько-Микільська вулиця, що отримала назву від назви храму.

Церква Миколи Чудотворця на воді

Церква Миколи Чудотворця біля Набережно-Хрещатицької вулиці у Києві — перший та поки що єдиний храм в Україні, розташований безпосередньо в акваторії. Відомий як храм «на воді». За легендою Церква Миколи Чудотворця зараз знаходиться саме на тому місці, де хрестили киян. Завдяки чудовому розташуванню уже стала однією із «візитівок» столиці.

Споруджена у 2003-2004 роках. Автори проєкту — Юрій Лосицький, Олена Мирошніченко. В архітектурно-просторовому вирішенні застосовано мотиви «стовпових» храмів доби українського бароко.

Одна з основних визначних пам’яток церкви – ікона святого Миколая з часткою мощів чудотворця подарована Блаженнішим митрополитом Володимиром.

Церква святого Миколая Мирликійського (на Аскольдовій могилі)

За переказами перший храм збудували на могилі першого християнського мученика України-Русі князя Аскольда на честь його небесного покровителя – Святого Миколая. У 971 церкву Святого Миколая зруйнував син Ольги — Святослав. Лише у 990 році князь Володимир знову спорудив тут дерев’яний храм. У 1809 воронезький купець Самійло Мещеряков вирішив увічнити пам’ять своєї дружини, яка померла у Києві та була похована на Аскольдовій могилі. Він замовив Андрієві Меленському проєкт мурованої церкви, яку того ж року і збудували. У 1816 році церкву розписав іконописець Білецький. Тарас Шевченко зобразив її на одній з акварелей.

У 1992 році храм передано релігійній громаді Української греко-католицької церкви У 2016-2017 роках на території Аскольдової могили за кошти парафії Церкви Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі збудована дзвіниця, на якій встановлений 51 дзвін – карильйон.

Костел святого Миколая

Римо-католики вшановують святого Миколая трохи раніше православних — 6 грудня (католики всі свята з постійними датами святкують на 13 днів раніше, враховуючи різницю між юліанським і григоріанським календарем).

Храм побудований у 1899—1909 роках у неоготичному стилі київським архітектором Владиславом Городецьким. У 1936 році церкву святого Миколая закрила більшовицька влада, відтоді вона використовувалася як господарське приміщення. У 1978 за наказом Ради Міністрів Української РСР будівлю костелу віддали Будинку органної музики, для цього в Чехословаччині замовили орган компанії «Rieger-Kloss».

Наразі Церкву Святого Миколая ділять між собою Національний будинок органної та камерної музики України як приміщення для концертів, та парафія Святого Миколая Римо-Католицької Церкви в Україні, яка проводить в ній служби для релігійної громади. Приміщення костелу перебуває в аварійному стані.

Міністерство культури планує до кінця 2023 року реалізувати проєкт будівництва в Києві Будинку музики та перемістити до нього будинок органної та камерної музики.

Фото з zeft.in.ua та відкритих джерел

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»

Джерело

Твір Миколи Леонтовича, написаний на українську народну мелодію «Щедрик», має понад 100 варіантів виконання. Але у світі цю мелодію сприймають як канадську або американську.

Щоб розвінчати цей міф і ствердити українську культурну традицію, був створений відповідний проєкт.

— «Щедрик» є надбанням світового масштабу, значення якого неможливо переоцінити для подальшої інтеграції національної культурної традиції у світовий культурний простір. Водночас, існує ризик, що ця мелодія поступово асоціюватиметься не з українською культурою, тому потрібно повернути «Щедрику» його справжнє українське громадянство, — зазначив автор проєкту Артист ЮНЕСКО в ім’я миру Герман Макаренко.

Під його керівництвом оркестр «Київ-Класик» виконав всесвітньовідому мелодію. Вона вперше зазвучала одразу кількома мовами – українською, французькою, арабською та англійською. Вокалістка Катерина Вовчук заспівала «Щедрик» англійською та французькою мовами, а юна виконавиця, українка арабського походження, Анфаль Аль Хамад– арабською.

Наступним кроком стане запис мистецького альбому «Щедрик» з понад 20 варіантами виконання цієї мелодії. Її планують представити до 30-річчя Незалежності України. Зокрема, «Щедрик» виконуватиметься музикантами з Франції, Китаю, Індії та інших країн.

Ольга КОСОВА, «Вечірній Київ»

Джерело

Цього року на відновлення споруди, яка є складовою комплексу Київської фортеці, місто виділило понад 10 млн грн. На башті працює Київське міжобласне спеціальне науково-реставраційне виробниче управління, яке виграло тендер на ці роботи.

«Вечірній Київ» дізнався, що встигли зробити будівельники станом на сьогодні. Нагадаємо, що раніше планували до Нового року накрити споруду новим дахом…

«Ми дуже задоволені підрядником, який працює на об’єкті. Вони молодці – трудяться з ранку до пізнього вечора. Нині вже залиті зовнішні і внутрішні пояси, встановлені металеві опори. На ці балки зроблені дерев’яні кріплення та нашита дошка. Тобто зараз покрівля башти вже повністю закрита деревом. Усю деревину обробили спеціальним розчином від замокання. На скільки мені відомо, цим розчином потрібно буде повторно обробили дах через пів року. У 2020-ому покрівлю накриють ще руберойдом, аби не було замокання. Згодом дах ще будуть покривати оцинкованим залізом», — розповіла «Вечірньому Києву» генеральна директорка Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» Оксана Новікова-Вигран.

З її слів, коли була погана погода, будівельники працювали всередині башти – в казематах.

«Погодні умови, звісно, внесли свої корективи. Але робочі не гаяли часу. „Зашили“ дерев’яними щитами вікна другого і частково першого поверхів. Розібрали димоходи і все переклали цеглою», — зазначила вона.

Нагадаємо, що раніше фахівці провели ґрунтовне дослідження і виявили – без протиаварійних робіт на об’єкті, який є пам’яткою національного значення, не обійтися. Лише укріпивши вежу, можна буде говорити про її повну реставрацію.

Наступного року планують розробляти і реалізовувати вже проєкт з пристосуванням під функцію.

«Поки що у міському бюджеті на наступний рік на Башту №4 Київської фортеці передбачили 6 млн грн. Сподіваємось, що нам вдасться реалізувати задумане», — підсумувала Оксана Новікова-Вигран.

До слова, директор інституту «УкрНДІпроектреставрація», який розробляв проєкт відновлення Башти, Василь Тимкович категорично не радить припиняти роботи після того, як фінішують протиаварійні заходи. На його думку, «відновлення об’єкту треба продовжувати, бо споруда буде й дальше руйнуватись, і колись доведеться починати процес заново».

Згідно із технічним висновком, який робили у 2016-ому, на комплексне відновлення Башти фортеці потрібно близько 6 млн євро. Музей вже отримував кілька пропозицій щодо майбутнього призначення вежі. Одна з яких — відкрити у стінах фортеці масштабний акустичний зал. Звучала також думка зробити тут осередок для митців: скульпторів, гончарів, ковалів. Гендиректорка вважає, що в першу чергу у башті необхідно створити музейний простір. Цікаво, що в підземному приміщенні споруди планують облаштувати артзал.

Раніше «Вечірній Київ» публікував інтерв’ю із Василем Тимковичем – про важливість вчасної реставрації та перспективи збереження столичних пам’яток.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»

Джерело

Дитяче фентезі «Казка старого мельника»

Пан Адам (Олексій Богданович) ніколи не здавався перед лицем ворога, яким би той ворог не був. Повернувшись із чергової битви, Адам застає рідне село у полоні злих чар. Треба захистити людей – тут нема ніяких сумнівів. Але як це зробити? До справи береться Миколка (Валентин Томусяк), молодий і відважний хлопчина. Окрім бажання врятувати село, він хоче ще й справити гарне враження на пана Адама, бо він має надзвичайно вродливу доньку Христину (Анна Кошмал).
Детальніше про фільм.

Комедійний бойовик «Безславні кріпаки» 

Події розгортаються у 1844 році. Молодий Тарас Шевченко (Роман Луцький) нудиться у кріпацтві. Переховуючись від лютого імператора, в Україну потрапляє японський самурай. Познайомившись ближче із Тарасом, він вирішує навчити його бойовим мистецтвам. Тепер хлопцеві немає сенсу тікати з кріпацтва. Він готовий подивитися ворогові у вічі та битися до останньої краплі крові. Ворога крові, звісно, а не своєї.
Стрічнку зняв режисер Роман Перфильєв. Ідея проекту спала йому на думку під час Революції Гідності, коли українські художники почали зображати класиків літератури у сучасних образах байкарів або хіпстерів. А чому б не зобразити Кобзаря самураєм? Перша назва фільму була «Тарас Шевченко: Перший самурай», згодом її змінили.

Фентезійний бойовик «Диво-Жінка 1984»

Події фільму розгортаються у середині 80-х років минулого століття. Диво-жінка (Галь Гадот) опиняється на території Радянського Союзу та знаходить собі нового ворога у особі Гепарда. Антагоністом стала британський антрополог Барбара Енн Міневра (Крістен Уіг). Картина є сиквелом однойменного фільму 2017 року про супергероїню з коміксів DC, другим повнометражним фільмом присвяченим героїні та восьмим за рахунком з кіновсесвіту DC.

Італійська комедія «Сховай бабусю в холодильнику»

Що гірше для онучки – смерть рідної бабусі чи наслідки цієї смерті? Для Клаудії (Міріам Леоне), як би сильно вона не любила свою стареньку, відповідь очевидна – наслідки смерті страшніші. Дівчина займається реставрацією старовинних полотен. Її компанія обросла боргами і лише пенсія бабусі гарантувала хоч якусь фінансову стабільність. Одразу ж як старенька померла, подруги порадили сховати тіло у морозилку, поки хоч трішки налагодиться ситуація з грошима. Бабця все одно вже нічого не бачить і не відчуває. До того, вона сама, напевно, схвалила б такий вчинок. Але все це точно не сподобається прискіпливому і непідкупному поліцейському Сімоне (Фабіо Де Луїджі). Корективи у ситуацію вносить і те, що Сімоне до безтями закохався у Клаудію.

Кримінальна драма «Дебошир»

Відслуживши в армії, Чак Вепнер (Зек Макгоун) розважав себе тим, що приймав участь у вуличних бійках. Потім почав битися на професійному рингу. Моментом слави у його житті став бій із Мохаммедом Алі. Миттєва популярність та невміння правильно нею розпоряджатися знову відкинули Чака до алкоголю, злиднів та самотності. У цей же час хтось зумів заробити чималі статки, вміло скориставшись життєвою історією чоловіка. Чак Вепнер, за його власним переконанням, став прототипом Роккі Більбоа, а цей персонаж у свою чергу приніс славу і гроші Сильвестру Сталлоне.

Сімейний пригодницький мультфільм «Сімейка Крудсів: Нова ера»

Ласкаво просимо у доісторичну пліоценову епоху. Тут живуть первісні люди. Усі члени родини Крудсів – напрочуд винахідливі та наполегливі. Труднощами їх не злякати. Та з’являються поряд люди, які переконані у своїй особливості. Вони вважають себе в усьому кращими за Крудсів. Що ж, час покаже хто з них насправді най-най!

Британська анімація  «Гол»

Манго – маленький кріт, який ось-ось повинен вийти на роботу шахтарем, у копальню свого батька. Але Манго не дуже хоче працювати в шахті: він мріє стати професійним футболістом та зіграти на Кубку дикої природи з футболу за свою країну.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»